fbpx

Всю дорогу з заробіток я уявляла, який вираз буде в чоловіка та дітей, коли я стану на порозі, де ж я знала, що лиця не буде на мені!

Їхала я на заробітки аби ми купили собі квартиру, власну, свою, найкраще гніздечко для нашої родини. Я втомилася їздити з однієї орендованої квартири на іншу, пакувати ці величезні сумки і викидати половину всього на смітник, бо вже нема сили ті пакунки складати.

Діти не раз мені казали, що я викинула їхні іграшки чи якісь любі дрібнички і ображалися за це на мене. Важко таке чути від дітей, який любиш понад усе.

Коля здавалося нічим не переймався. На початку наших стосунків така легкість мені дуже подобалася, бо він був веселий і завжди спокійний, не думав про майбутнє, а лише про зараз. Міг на мене спустити всю зарплатню за день і я думала, що так буде завжди.

Але, коли почалися діти. То я дуже задумалася над тим, а що вони завтра мають їсти і де жити.

– Дитино, геть мені не подобається, що твій Микола вдома лишається, а ти їдеш, – казала мені мама.

– Мамо, він точно не заробить, а от я буду дуже старатися!

Так і було, я старалася і працювала по шістнадцять годин на добу, а раз на добу могла поїсти, добре, що організм був молодим і з усім справився і я за чотири роки назбирала пристойну суму на трикімнатну квартиру.

– Ой, дитино, ти там працюєш, а Микола тут на твої гроші телефони міняє та викуповує купу взуття і речей. Він дітям нічого не купує, зате собі любому все, – далі говорила мені мама, яка приходила до нас аби приготувати дітям їсти і за всім приглядіти.

– Мамо, та хай купує, він же теж має зарплату, з чого ви взяли, що то з моїх грошей.

– Ой, знаю і все! Тут за його зарплату підеш три рази в магазин, а не взуття по дві тисячі!

Я не звертала уваги, бо мені було не до того. Головне ж роботу припильнувати і нічого не забути.

Шкода мені було, що діти без мене ростуть, що байдужіють до мене, навіть можуть і не запитати як я себе почуваю, отак в телефон «Привіт – папа!» і все. А я ж переживаю!

І от я нарешті назбирала потрібну суму і наважилася поїхати, бо таки затягувало в те коло: «Можна більше». я подумала, що годі, стоп, їдь додному і купуй квартиру!

І ось я тихенько заходжу в квартиру і бачу жіноче взуття… Мені аж смішно стало, невже і я попалася? Зі спальні були чути приглушені голоси:

– Збирайся, Валю, бо діти зараз зі школи прийдуть і теща буде перевіряти чи я їсти зварив.

– Скільки ти можеш так жити? коли ми вже одружимося?

– Тоді, коли Інна квартиру купить і тоді я матиму право на частку квартири. Відсуджу одну кімнату і будемо там з тобою жити…

Ти дивися, а ніколи про майбутнє не думав! Оце зміни в людині за ці роки. Я тихесенько вийшла з квартири і подалася до мами. Далі розіграла спектакль, що загубила десь гроші і що тепер робити.

– Заради чого я все це терпів? Твоїх дітей і твою матір, – волав Коля, – Та я вже б щасливо жив собі.

В мене котилися сльози наче від провини, що я така безголова і гроші загубила, але насправді, причина була в іншому – як я могла так в людині помилитися? Поїхала на чужину, втратила зв’язок з дітьми, чоловік виявився не тим і все заради бетонної коробки. Невже то вартує такого? Чи то так люди змаліли, що готові на все аби їм з неба впав куточок житла?

Через рік у мене все було просто чудово, бо я налагодила контакт з дітьми і таки купила собі і їм квартиру. Микола приходив миритися, але я не впустила.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page