fbpx
Без категорії
Всю ніч перед від’їздом, обнявшись, проплaкали баба Саня з правнучкою. Проводжати Настуню прийшла чи не вся вулиця. Багато хто з жінок пустив сльозу, коли мала, щосили вчепившись у прабабусю, почала плaкати і просити: — Буня, не віддава-а-ай мене! Не хочу я в ту Францію!

Баба Саня душу вклала в Іруню, внучку від дочки-одиначки. Ще б не вкладати: вважайте, з пуп’янка випестувала. Рідний батько дитини після її народження «кудись повіявся», а мати «як подалась у Францію на заробітки, то там і зосталася», зрідка «провідуючи» рідних телефонними дзвінками та передачами.

Виросла Іруня. З відзнакою закінчила школу. Потому онуці постелилася м’яка дорога до столичного університету. Баба Саня ділилася з сусідками мріями: «Може, в Києві Іруня знайде пристойного чоловіка… Щоб не була її доля перекотиполем, як у матері».

І коли онука приїздила додому, бабуся щоразу розпитувала: «Чи не з’явився, бува, кавалер?» З роками ті розпитування стали звичними, як і напівжартівливі відмовки Іруні: «Ще не зустріла хлопця наших із тобою, бабусю, мрій». Але одного разу баба таки почула те, чого у своїх думах-снах і очікувала, і боялася…

— Знайшла! Дуже хороший хлопець, мій одногрупник Жора. Невдовзі у Києві розпишемось. Мама вже знає, казала, приїде…

— Оце й нагода буде мамці з дочкою побачитись, — зітхнула бабуся.

Кортіло їй порозпитувати про того Жору, та, побачивши досвідченим оком ледь-ледь округлений онуччин живіт, прикусила язика. А невдовзі побачила жениха. Від несподіванки мало не втратила дар мови: «мрія» виявилась парубком з африканської Нігерії!

Уже й подаленіло куце столичне весілля, «охи» та «ахи» іноземної гості від зустрічі з дорослою дочкою та постарілою матір’ю, а баба Саня не могла знайти спільної мови із зятем. І те робить не так, і це. Сказано ж — не наш хлопець. Плакалася баба у селі: «Зовсім чужий він мені, і я йому чужа. І поговорити не знайду про що…» Чужою була й правнучка, що народилася через п’ять місяців. Та все змінилося через півроку, коли молоде подружжя з дитятком на руках стало на бабинім порозі. Іруня, схудла і якась знервована, вибравши момент, благально обняла бабуню: «На носі іспити. Чоловік не допомагає. Чи не будеш проти, якщо Настуня поки що в тебе побуде? Тут і повітря свіжіше, і молоко домашнє…» Так у хаті баби Сані з’явилась її «шоколадка» — правнучка Настуня.

«Ще одна зозулька, яка мати — така й дочка», — перемовлялися, жаліючи бабу, односельці. А їй, хоч і гірко було це чути (яка ж із Іруні зозулька?), ніколи кумасям відповідати — з дитиною, господарством не передихнути. А коли її «шоколадне щастячко» зіпнулося на ноженята та ще й залопотіло щирою українською, баба наче помолоділа. Скрізь вони разом: пасли череду, ходили до криниці, в церкву, крамниці, порали город, збирали в саду яблука. Прабабуся вдягала свою Настуню, як лялечку, — у вишиваночки, тугі смоляні кучерики прикрашала то віночком-обручкою, то стрічечками. Любо глянути! А таки ні в кого більше такого дівчатка не було. Та ще й розумненьке, і привітне, і таке лагідне. Місцева дітлашня прийняла її за свою.

Єдина прикрість: молоді батьки дедалі рідше з’являлися в селі. А потім узагалі зять-нігерієць, закінчивши навчання, поїхав додому і без Іруні, і без дитини. Та онука недовго журилась. Заскочила якось до баби, цьомкнула поспіхом, дитину обняла. Подамся, каже, до матері у Францію. Воно то так, без Настуні буде способніше нове щастя шукати, — змирилася баба, а для себе зробила висновок: «Щось у нашому роду не так. Наче й душу вкладала і у дочку, і в онуку, виховувала, як сама жила, а їм, бач, удома — ні щастя, ні долі. Шукають їх по Франціях…»

Тим часом Настуня бабу тішила. Пішла в перший клас. Стала найкращою ученицею… «Понад усе на світі тепер боюся піти зі світу, — зізнавалася баба Саня сусідкам. — На кого Настуню покину? У неї ж нікого ріднішого нема».

Мабуть, і Настуні так здавалося. Бо ні мама, ні майже незнайома «французька» баба увагою її по телефону і в листах нечасто балували. Аж коли Настуні виповнилося дев’ять років, «знайшлася» мама. Приїхала в село розквітла, модна, щаслива. Уже з другим чоловіком.

— Заміж я вийшла. Чоловік — нашої з тобою, бабусю, мрії: освічений і пристойний. Юрист, добре заробляє, маємо свій дім у передмісті Парижа. Франсуа наполягає, щоб ми забрали Настю, він їй батьком стане. Я при надії, то хочемо, щоб діти росли вкупі.

У баби від усього — голова кругом. А серце наче хто покраяв. За онуку, звісно, вона рада. Добре, що пара знайшлася, що все налагодилось, тож не називатимуть тепер Іруню в селі зозулею. Але як же баба буде без своєї Настуні? Та вони ж — одне ціле. Новий зять хвалив український борщ, бабині вареники, але до себе, у Францію, не кликав. Лише назвав дату, коли приїдуть уже з документами забирати малу.

Всю ніч перед від’їздом, обнявшись, проплaкали баба Саня з правнучкою. Проводжати Настуню прийшла чи не вся вулиця. Багато хто з жінок пустив сльозу, коли мала, щосили вчепившись у прабабусю, почала плaкати і просити:

— Буня, не віддава-а-ай мене! Не хочу я в ту Францію!..

Тільки після настійливих тривалих умовлянь дитину посадили в машину.

Закурилась за ними дорога, а баба мов оніміла. Злягла надовго, казала, нема для кого більше жити. Добре, що сусідки розраювали, підтримували. А остаточно стара ожила, коли почали приходити листи від правнучки. Хвалилася братиком, розказувала, що вже призвичаїлася до французької, знайшла друзів, пішла до школи, на свята мама вдягає їй вишиванку (шкода тільки, що нема тут таких гарних, як у бабиній скрині, коралів), скучає за селом, а найбільше — за прабабусею…

«Аби тільки всі вони були щасливі, — не давали спати бабі Сані думки. — Я вже якось коротатиму віку сама, сусіди у мене хороші, не полишать у біді. Якщо вже так склалося, що ні дочка, ні онука собі тут пари не знайшли, значить, так і треба було. Життя все на свої місця розставляє…»

А оце нещодавно на пошті вручили бабі Сані рекомендований лист — запрошення відвідати Францію. Стара лаштується в дорогу. Зі скрині дістала загорнуті в хустку старовинні коралі — подарує їх Настуні. Доньці та Іруні вигаптувала рушники, вже закінчує вишивати сорочечку для Клемана (Климком називає стара правнучка). От тільки що подарувати зятю? Із незнайомого він їй світу. Доведеться порадитись із Настунею…

Автор – Олена БЕГМА.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook