fbpx

Втовкмачила моя донька собі в голову, що стане мільйонеркою. Але робить вона для цього лиш мені в мінус, бо таке враження, що мільйонерка я, а не звичайна пенсіонерка.

Моїй доньці Лесьці вже сорок один рік, але від того ні розуміння життя, ні нічого.

Все у неї наче нормально – виросла вона в достатку, не скажу, що мала все, що хотіла, але ж ніхто тоді не мав ні суконь, ні прикрас. Я все життя пропрацювала на фермі і єдине, що могла мати – то натруджені руки та спину, а ще ж вдома була господарка, яку треба було обробити.

І росла моя дитина наче й працьовитою, мені допомагала, а, коли підросла, то вже сама знала, де піти попоратися: город, розсадник чи стайня.

Я не могла натішитися, що моя дитина така працьовита і, коли інші матері жалілися на своїх доньок, що та до обіду сплять. То я лиш їм свою доньку в приклад ставила:

– Моя Леся без мене і корову обійде, і до школи встигне.

Коли виросла, то ми їй і весілля зробили – все як має бути, і свати мені мої подобаються та й зять роботящий.
Онукам не натішуся – пів літа щось закручую аби вони на зиму мали солоденьке. Все в родину, як то кажуть.

Але останні роки мою доньку я просто не впізнаю. Вона чомусь вирішила, що стане мільйонеркою.

– Дитино, аби стати мільйонеркою, то треба не в селі працювати.

– Ото ж бо!, – каже вона, – Може мені в житті пощастити хоч раз?

Я не розумію її. Хіба то не щастя, що у тебе здорові діти, чоловік заробляє гроші, а батьки вам допомагають?

Але ж ні.

Почала вона лотерейні квитки скуповувати. Ми посміялися і забули, а інколи їй на якесь свято я сама купувала декілька штук, бо бачила, що вона аж вся променіє, коли їх бачить. Отак замість квітки – квиточок і у Лесі повно радості.

Якось вона була виграла кілька гривень і це її лише утвердило в тому, що вона таки стане мільйонеркою.

Я до цього не поставилася серйозно, поки моя донька з дітьми не поїхала за кордон. Почали мені приходити листи про те, що вона має погасити банківський борг!

Я була просто вражена! Сума для мене була просто не підйомна – п’ятдесят тисяч гривень.

Я тоді їй телефонувати, а вона давай говорити, що то щось наплутали і вона ніколи ніякого кредиту не брала.

Я ж свою доньку знаю, вона б не стала мені брехати. Повірила я їй.

Але листи йдуть і йдуть… А пеня з кожним разом все зростає і зростає!

Я знову до неї телефоную, а вона знову все заперечує.

А коли вже й до сусідів почали приходити листи, про те, чи знаєте ви місце перебування такої особи, то мені все й розказали.

Сусідка принесла листа і каже:

– Любо, то може бути правда, бо я не раз бачила, як твоя Леська їде на базар наче молоко продавати, а сама туди, де ті лотерейки та несе їх кілька штук, далі бачила як вона на лавочці їх затирала. То не раз таке було. Так, що ти думай, що з цим всім робити, бо банк від тебе не відстане.

Я в сльози! Старий мені каже, що то я винна, бо я її заохочувала. Я вже й зятеві дзвонила – той там теж її випитує, а вона на своєму – не брала і не знаю.

Люди добрі, де мені взяти ті гроші? Та я маю якісь десять тисяч на чорний день, але ж не такі гроші.

Зять звідти теж не допомагає, бо каже, що він і за квартиру платить. І діти їсти та одягнутися хочуть. А Леся поки не знає мови, то й роботи дохідної не має.

Я по сусідах, я по родині… Отак і віддала, а тепер вже я винна в інших.

А недавно мені каже вже інша сусідка, яка в тому місці, де Леська:

– Ваша донька позичила у неї п’ятсот доларів і до цих пір не віддала.

Я просто шокована. Що сталося з моєю дитиною? Як далі бути?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page