fbpx
Історії з життя
Вулицею поволі їхав Петро, вірніше все, що залишилось від колись широкоплечого красеня. Люди вітались розпитували про здоров’я, доньку. А відійшовши хрестились і скрушно зітхали. «Не зрозуміло , чи святий наш Петро, чи геть розум утратив. І, як він з такою жінкою живе? Ще й захищає її перед кожним». А Петро спиною відчував пересуди, ще вище підіймав голову і швидше штовхав свій візок далі

Вулицею поволі їхав Петро, вірніше все, що залишилось від колись широкоплечого красеня. Люди вітались розпитували про здоров’я, доньку. А відійшовши хрестились і скрушно зітхали. «Не зрозуміло , чи святий наш Петро, чи геть розум утратив. І, як він з такою жінкою живе? Ще й захищає її перед кожним». А Петро спиною відчував пересуди, ще вище підіймав голову і швидше штовхав свій візок далі.

— Надю! – покликав дружину забігаючи до хати, – дай щось одягнутись і я побіг. Мужики чекають.

Надія стояла біла мов стіна. Хапала повітря ротом, а потім розридалась.

— Не їдь нікуди! Я, я, я… – не могла дібрати слів і пояснити, що із нею щойно трапилось, – я бачила її. Ну, стару з косою. Петрику, любий вона за тобою приходила. – уже не плакала – вила. Не пущу нікуди. Сиди вдома. Щось із вами трапиться з усіма.

Петро трохи постояв не знаючи, як реагувати і врешті голосно розсміявся:

— Ти чого, Надю! Знаю, не любиш наші посиденьки, але ж сьогодні таке велике свято, гріх не відмітити з мужиками.

— Гріх то до церкви не ходити, а потім квасити до ранку? Петрику, не йди, благаю!

Скільки ж разів десь там між життям і небуттям, Петро згадував ту розмову. Чому не послухав? Можливо були б усі цілі? Ще й сміялись тоді з мужиками. Радили Надії до спеціаліста звернутись. А воно он, як. З десяти чоловіків із тієї машини живими троє залишились. Та й то хіба життя? Суцільна заздрість тим кого немає на цьому світі.

Надія не змогла йому того сміху простити. Усі ті місяці, що балансував на межі життя, сиділа біля нього не відходячи. Робила усе необхідне, втішала, але він надто добре її знав – не простила.

Коли приїхав додому почали пристосовуватись до його нової реальності. Зробили окремий хід і окрему для нього кімнату, аби сам міг виїздити на свіже повітря. З тієї окремої кімнати і розпочалась їхнє віддалення з дружиною. Петро відчував свою провину. Дуже і дуже соромився себе нового – на візку.

Надія ж ходила мов у воду опущена. Плакала постійно.

Так вони прожили три роки. Аж поки Петро не ошелешив дружину:

— Я подаю на розлучення. Тобі лиш тридцять. Усе життя попереду. Знайди собі чоловіка здорового, а я і сам якось проживу.

Тоді вона нічогісінько не сказала. Ніякої реакції, абсолютно.

Новий мужчина у їхньому домі з’явився років через два. Знайшла Надія точну копію Петра. Такий же високий широкоплечий красень. Удівець із двома дітьми. Усі разом і переїхали до хати Надії і Петра.

Що відчував тоді Петро. Людям каже, що лиш удячний Наді, що не покидає і доглядає його. Нікому не дозволяє і слова поганого про неї сказати. Мовляв, давно розлучені. І так, дякувати їй, що з хати не виперла і доньку ростити з нею він може.

Уже скільки років пройшло, а люди все не заспокоюються. Одні з Надею навіть не вітаються і з дітьми її гратись своїм дітям не дають. Інші навпаки, намагаються якнайбільше про ту родину дізнатись, аби було про, що побалакати. А вони собі усі разом якось живуть у одному домі. І тихо у них і мирно.

А життя іде.

Автор Анна К.

Спеціально для intermarium.news. Передрук без згоди автора – заборонено.

facebook