Вона ніколи не думала, що життя почнеться в 50-ть!
Останні 15-20 років вона почувалася багатою тітонькою, від якої просто вимагають залишити спадок тій чи іншій галузці родинного дерева. Останні роки на цьому ґрунті пересварилося пів родини і вже їй в очі говорили:
– Марто, перепиши хату на кого вже хочеш, раз по совісті не можеш, бо серед родини колотнеча. Он Галина вже не говорить з Іриною, бо думають, що у них рівні шанси – у одної троє дітей та чоловік-гуляка, а в іншої одне, але розлучена.
Як же її дратували ці розмови! Таке враження, що її маленька двокімнатна квартирка в невеликому райцентрі – то палац на райських берегах. А інколи її боліло, що люди ладні говорити один на одного, що завгодно, лиш би врвати такий мізер, який вважався їм чимось недосяжним. Це ж як треба обідніти душею та тілом…
Тому вона все рідше і рідше бачилася з родиною, а вдома й без них є клопіт – за котом прибрати та вазони попідливати, а їх у неї просто тьма-тьмуща, кожен має історію та подію. А ось цей «Жіноче щастя» так їй нічого й не приніс, хоч вже років тридцять росте чи в не найкращому горщику.
Не задалося її щастя і нема в тому чиєїсь вини. То вона думала, що варта кращого, то ніхто не траплявся, а тепер вже й рукою махнула.
– Нащо мені чоловік? Я маю за ким прибирати, – казала вона, натякаючи на кота.
Отак вона себе чула сміливо та гордо, поки не прихопило серденько. Ви собі не уявляєте. Що то за відчуття, коли ти розумієш, що ось вже крапка: не буде ні вазонів, ні прогулянок, ні теплого чаю з полуничним круасаном…
Але найгірше, що ні за ким не защеміло серце, розумієте? Не було людини, яку б вона шкодувала, що покине.
Одразу набігли родичі та давай мало не нотаріуса викликати аби вона вирішила щось з квартирою:
– Марто, догралася? Ти отак підеш і лишиш довічну колотнечу в родині!, – говорили різними голосами та в різних обличчях майже одне і те ж численні родичі.
Порятував її лікар:
– Ви чому пацієнтку хвилюєте? Чи ви хочете сюди зі священником прийти?, – гримав на відвідувачів.
Як це було приємно – коли хтось вирішує твої проблеми, вона відчула себе такою маленькою дівчинкою, навколо спокій і безпека. Вона усміхнулася.
– О, вже йдете на поправку, – сказав лікар.
– Ой, дякую. То не надовго, але приємно, що вони хоч трохи дадуть спокій моїй квартирі.
– Тобто?
– Та звична історія, коли за господаря в домі кіт.
– Теж не погано. Он у мене собака – нічого, живу і відгавкуюся, – засміявся й лікар…
І так вони розговорилися до того, що обоє самотні, у нього пес, який виводить його гуляти в мокру погоду, а у неї кіт, якого треба витягувати на повідку, бо має ожиріння. Обоє мають родину, яка розраховує на їхній спадок…
До Тимофія Марта перенесла найперше свій вазон «Жіноче щастя», не те, що вона була якась забобонна, але щастя їй не завадить. Кіт схуд, бо пес йог ганяє по всій квартирі, вона пече круасани з полуничним джемом і прасує халати для чоловіка. А родичі з обох боків мають нову тему про афеpистів/ок, які тільки й роззявили рота на чуже майно.
Фото Ярослава Романюка/
