Сашко стояв біля кухонного столу, тримаючи чашку кави, яка вже давно була холодною. Його погляд ковзав між двома жінками – Оленою, його дружиною, і Наталею, його любкою. Обидві сиділи мовчки. Він зітхнув, ніби збирався сказати щось важливе, але вийшло як завжди:
– Ви мені обидві подобаєтеся. І мені байдуже, з ким залишитися. Вирішуйте самі.
Олена стиснула губи. Її пальці тремтіли, але вона не дозволила собі заплакати. Вона була матір’ю двох дітей, жінкою, яка роками тримала цей дім, цього чоловіка, цю ілюзію стабільності. Вона знала, що любов – це не завжди романтика. Часто – це компроміси, втома. Але вона вірила, що сім’я – це щось більше, ніж просто вибір.
Наталя усміхнулася. Її усмішка була спокійна, навіть трохи переможна. Вона не мала дітей, не мала спільного минулого з Сашком, але мала щось інше – жагу. Вона була сорокарічною жінкою, яка вже пережила кілька стосунків, кілька розчарувань, і тепер була готова боротися. Не за чоловіка, а за шанс. За те, щоб нарешті бути не запасним варіантом, а вибором.
– Я не боюся, – сказала Наталя. – Я знаю, що він не ідеальний. Але я бачила гірших. І якщо треба – я буду старатися. Я не прошу гарантій. Я просто хочу, щоб мене обрали.
Олена мовчала. В її голові крутилися сцени: як Сашко тримає їхню доньку на руках, як вони разом вибирали плитку для ванної, як вона ночами сиділа біля сина, коли той нездужав, а Сашко був у відрядженні – чи, як тепер з’ясувалося, не зовсім у відрядженні.
– Ти хочеш, щоб ми змагалися? – нарешті сказала вона. – Щоб ми доводили, хто з нас краща? Хто більше заслуговує?
– Я просто не хочу втрачати жодну з вас, – відповів Сашко. – Ви обидві важливі. І я не можу вибрати.
– Тобто ти хочеш, щоб ми самі вирішили, хто з нас тобі більше підходить? – уточнила Наталя.
– Ага. Якось так. Я втомився від цього. Ви ж дорослі.
Олена засміялася. Гірко. Як людина, яка вже програла, але ще не визнала цього.
– Знаєш, Сашо, ти не втомився. Ти просто слабкий. Ти хочеш, щоб ми взяли на себе твій страх. Щоб ми вирішили, кого ти втратиш. А потім ти скажеш: «Це не я, це вони самі».
Наталя підійшла ближче. Її голос був рівний:
– Я не боюся бути тією, хто залишиться. І не боюся бути тією, хто піде. Але я не буду чекати, поки ти дозрієш. Я вже дозріла.
Олена подивилася на неї. Вперше – без злості. Лише з втомою.
– Я маю дітей. Я маю дім. Я маю історію. І я не можу вступити в гонку, де приз – чоловік, який не знає, чого хоче.
Наталя кивнула.
– Тоді я залишаюся. Якщо ти не проти.
Сашко мовчав. Він не усміхався. Він не радів. Бо вибір, зроблений не ним, не приносив полегшення. Лише порожнечу.
Олена взяла свою сумку. Вона не плакала. Вона знала, що плакати буде пізніше – коли діти питатимуть, де тато. Коли вона пояснюватиме, що іноді люди не вибирають любов. Вони вибирають легкість.
– Я йду, – сказала вона. – Але не тому, що програла. А тому, що не граю в такі ігри.
Вона зачинила двері. Наталя залишилася. Сашко сидів, дивився на неї, ніби вперше.
– Ти впевнена? – спитав він.
– Ні. Але я не боюся. А ти?
Він не відповів.
Бо коли ти кажеш «мені байдуже», ти втрачаєш право на любов, яка не байдуже.
