“Ви не маєте ні краплі поваги до себе? – дивиться на мене молода панночка так, ніби я повинна була розуміти, про що йде мова, – Розумієте, й далі вдавати що у вашій сім’ї все гаразд не вийде – у нас із Вадимом син”. Я ледь на ногах втрималась, бо почула ім’я свого чоловіка і слово “син”.
Шлюб у мене був цілком щасливим, хоч і не вписувався в жодні канони отого самого “щастя. Ми з Вадимом колись зустрічались, дійшло діло до весілля, але не відбулось, напередодні мій наречений чесно зізнався, що кохає іншу і шлюб буде великою помилкою.
Звісно, я важко пережила той період, але пережила. За три роки пішла під вінець і не просто, аби не одній жити – свого чоловіка я справді кохала і щиро.
Вадим знову з’явився у моєму житті випадково. Він гуляв із візочком, а я в тому парку домовилась зустрітись із подругою. Так я з Лізою і не побачилась того дня. Ми з Вадимом довго розмовляли гуляючи осіннім парком, він розповів свою нелегку долю.
Я шкодувала його: вдівець, сам із двома дітьми у комунальній квартирі. Меншому сину не було і двох, як не стало його дружини:
— А я ж тільки гроші заробляти і вмію. А тут – пляшечки підгузки і косички старшій. Дітям важко, а мені ще важче.
Став Вадим мені телефонувати по дрібницям. Як борщ приготувати, чи як кашу пшоняну зварити так смачно, як то робила я. Сама не помітила, як з дружнього те спілкування стало глибшим.
За рік я пішла від чоловіка. Знайомі пальцем біля скроні крутили, бо хто йде із трикімнатної квартири у комуналку до чоловіка який має двох малих дітей? А я пішла, пішла і була щаслива всі 10 років нашого шлюбу.
Ну а тут, ось ця панянка зі своїми словами про самоповагу і відсутню в мені гордість. Та ще й син ось у них з Вадимом з’явився. Вона вважала себе його дружиною, а от я була перепоною, яка нічого в його житті не вартувала і лиш займала її місце.
— Все вийшло випадково, – гарячково доводив мені мій чоловік того ж вечора, – Я їй сказав, що сім’ї у нас із нею ніколи не буде, вона образилась, ось і прийшла до тебе. Я тебе кохаю, сім’ю нашу люблю. Ну як я можу піти кудись від вас?
“Від вас” мене особливо насмішило, бо ж діти його, я в їхню сім’ю прийшла.
— Місця малувато буде для трьох дітей, але я впевнена, ти щось вигадаєш. – обвела я поглядом кімнатку у якій прожила останні десять років, – Дітей я не залишаю, з тобою жити не хочу. – сказала я вигорнувши свої речі із шафи. Поспішила покинути той дім, аби не влаштовувати сцен, коли повернуться діти.
Оселилась я у подруги спершу, потім уже орендувала однокімнатну квартирку. Ліза і Матвій – діти мого чоловіка, мої діти, – приходять до мене часто, живуть по кілька днів і ніяк не хочуть повертатись до тата у комуналку.
Пів року минуло, а Вадим усе частіше приходить до мене разом із дітьми. Кається, просить пробачення, каже, що та жінка нічого для нього не означає, а поява сина ніяк не вплине на нашу сім’ю:
— Я лиш тебе кохаю. Все те вийшло випадково і я жалію про той випадок як ні про що в своєму житті. Олю, ну прости, ну зрозумій. Не руйнуй нашої родини, не сироти дітей вдруге.
А я вже й розгубилась, не знаю, як бути. На дітей і справді дивитись шкода, і Вади кається ніби, як цілком щиро.
Що ж робити? Пробачити, чи не входити в одну річку втретє?
Головна картинка ілюстративна.
