Я стояла у вітальні синової квартири. Щойно я поклала на кухонний стіл свіжоспечений пиріг, коли почула, як двері відчиняються. На порозі стояла Каріна, моя невістка. Її обличчя, зазвичай таке відкрите і веселе, тепер було напруженим, а на щоках горів рум’янець.
Вона кинула сумочку на крісло, не очікуючи мене тут побачити. Але я не стала робити вигляд, що мене цікавить лише пиріг. Я підійшла до вікна і вказала на дорогий, блискучий позашляховик, який саме від’їжджав від нашого під’їзду.
— До тебе, я бачу, вчасно прибув твій “колега”. Чи це був твій водій? — я тримала тон спокійним, але мої слова були наче гострі шпильки.
Каріна зблідла, але швидко взяла себе в руки. Її очі звузилися.
— Олено Петрівно, ви що, спеціально сидите тут і стежите за мною? Це моя справа, хто мене підвозить! І це не ваша турбота.
— Моя турбота — мій син, — відповіла я, не відводячи погляду. — І моя турбота — повага до власного дому, в якому ти живеш.
— Яка повага? — вона засміялася. Але сміх вийшов нервовим і різким. — Я просто попрощалася з людиною! Ми працюємо разом! Я не робила нічого такого, що б порушувало закон!
— Ти, Каріно, маєш рацію, закон ти не порушила, — я кивнула, — але ти порушила всі можливі правила пристойності. Весь будинок міг бачити, як ти виходила з того автомобіля, поправляючи спідницю, яка ледь прикривала тебе. А потім, замість того, щоб просто зачинити дверцята, ти занурилася в салон так, ніби забула там щось життєво важливе. Що ти там так довго шукала, Каріно? Чи це був лише особливо довгий, прощальний поцілунок?
Каріна застигла. Її зухвалість зникла, поступившись місцем відвертій злості.
— Ви перебільшуєте! Ви все життя мене недолюблюєте, і тепер шукаєте привід, щоб посварити нас із Максимом! Ви просто заздрите моїй свободі!
— Заздрю? — я ледь підняла брову. — Я заздрю твоїй свободі, яка демонструється перед усім під’їздом? Ні, Каріно. Я не заздрю. Я лише шкодую. Твоя розкутість не знає меж, і це, Каріно, не краса. Це негідна поведінка. Ти можеш робити, що хочеш, але, будь ласка, роби це так, щоб нашого Максима не бачили в ролі наївного чоловіка. Або ти взагалі перестань це робити, якщо цінуєш свого чоловіка.
Вона втупилася на мене але вона нічого не сказала. Ми розійшлися по різних кутках квартири, але повітря між нами вже не могло бути чистим. Ми ідеально зрозуміли одна одну, і цей момент став точкою неповернення в наших стосунках.
Мене звати Олена Петрівна, і я завжди була жінкою традиційних поглядів, але водночас завжди поважала вибір своїх дітей. Мій син, Максим, — моя єдина дитина, і я бажала йому тільки щастя.
Коли Максим представив мені Каріну, вона одразу справила на мене враження особи, дуже розкутої та досвідченої у стосунках. Вона була впевнена в собі, надзвичайно приваблива, і не соромилася цього демонструвати.
Я, звичайно, дещо насторожилася, але вирішила, що молодь має свої погляди на життя, і якщо Максим щасливий, то й мені варто прийняти його вибір.
На їхньому весіллі мої сумніви лише посилилися. Каріна, будучи нареченою, поводилася напрочуд вільно. Вона мило фліртувала зі свідком — чоловіком, якого бачила вперше. Її погляд, її жести, її слова були повні якоїсь надмірної приязності. Молодий чоловік, звичайно, відповідав їй взаємністю.
Я звернула увагу на Максима. Він, бачачи ці, як на мене, надмірні люб’язності, лише посміхався, наче його це абсолютно не турбувало.
— Максиме, — тихо сказала я йому, коли він підійшов до мене, — ти не вважаєш, що Каріна трохи занадто вільна? Сьогодні її свято, але вона могла б бути стриманішою.
Максим лише знизав плечима.
— Мамо, ти старомодна, — сказав він, обіймаючи мене. — Каріна просто дуже товариська. Вона вміє створити гарний настрій. Вона дуже комунікабельна, і це мені подобається. Не накручуй себе.
Я вирішила відступити. Зрештою, це їхнє життя. Але, як то кажуть, “осад залишився”.
Молода родина оселилася недалеко від мого помешкання. Це було зручно: ми жили в одному районі, що давало можливість часто бачитися, а також обмінялися ключами.
Я зберігала ключі від їхньої квартири, а вони — від моєї, на випадок, якщо комусь потрібно буде пригледіти за житлом, полити квіти чи просто занести пошту.
Я дуже люблю займатися кондитерством. Це моє хобі. Коли я готую вдома, то, за своєю давньою звичкою і материнською добротою, завжди роблю трохи більше. Це могли бути запашні булочки, десяток пиріжків чи невеликий торт. І, звичайно, я готувала їх і для Максима з Каріною.
— Треба ж їх підтримати! Вони ж молоді, не завжди мають час готувати, — пояснювала я собі, збираючи “передачку”.
Часто траплялося так, що я приходила, а їх не було вдома. Це не було проблемою. Я просто користувалася ключем, заходила, залишала випічку на кухні, з коротким повідомленням на холодильнику, і тихо йшла. Я ніколи не затримувалася, поважаючи їхній особистий простір.
Одного разу, це був звичайний робочий день, я принесла свіжоспечений яблучний пиріг. Я зайшла до квартири, поставила його на стіл і почала писати на листку повідомлення. У цей момент під вікном почувся шум автомобіля. Звук був досить гучний, і я, не надаючи цьому значення, просто автоматично глянула у вікно.
Біля під’їзду стояв розкішний, дуже дорогий позашляховик. Це був справді шикарний автомобіль, який не часто побачиш у нашому районі. Пасажирські дверцята відчинилися, і звідти вийшла Каріна.
Я бачила, як вона прощалася з водієм. Це було надзвичайно приязне прощання. Каріна стояла біля відчинених дверцят, довго розмовляючи з чоловіком усередині.
Потім, перш ніж остаточно піти, вона нахилилася, майже повністю занурившись головою в салон. Наскільки я зрозуміла з цього жесту, це був тривалий поцілунок.
Я відійшла від вікна, почуваючись дуже незручно. Вона саме піднімалася до квартири.
Коли Каріна увійшла до кухні, вона, звичайно, не очікувала мене там побачити. Вона зупинилася, її обличчя виражало суміш здивування і розгубленості. Я не стала ховатися за пирогом.
— О, Каріно! Я тільки принесла пиріг. Вчасно ти прийшла, — сказала я, намагаючись зберегти доброзичливий тон, але мій погляд був спрямований на неї.
— Олено Петрівно, я не знала, що ви тут. Дякую за випічку.
Я кивнула, але вирішила поставити пряме питання.
— Скажи мені, це було зручне таксі? Воно виглядало напрочуд дорогим.
Мій прямий натяк їй явно не сподобався. Її обличчя одразу вкрила “кам’яна маска” байдужості та холоду. Вона витримала мій погляд і процідила крізь зуби:
— Це не таксі. Це мій колега підвіз мене по дорозі. Ми працюємо в одному бізнес-центрі.
Я розуміюче кивнула головою.
— Ясно. Який у вас, Каріно, чудовий колектив. Наші чоловіки, коли я працювала, не займалися такою “благодійністю”. Зазвичай, якщо колега підвозив, то це було максимально швидко і без зайвих нахилів до салону.
Каріна невизначено хмикнула, швидко міркуючи, що відповісти.
— Просто він дуже добрий і вихований. Я ж не можу його просто прогнати.
Ми обоє все прекрасно зрозуміли. Я зібрала свою сумочку і пішла.
Того ж вечора я зателефонувала Максиму. Я не стала входити в деталі. Я вирішила поводитися максимально обережно.
— Максиме, я приносила вам сьогодні їжу, — почала я. — І я бачила, як Каріну підвіз додому її колега. Це дуже дорогий автомобіль. Я просто хочу тобі сказати, що тобі варто бути уважнішим. Слідкуй за тим, як твоя дружина проводить час після роботи. Просто зверни увагу, сину.
Максим сприйняв мою пораду надто емоційно.
— Мамо, будь ласка, не накручуй! Це Каріна! Вона чесна і відкрита. Я знаю її. Вона просто товариська. Не треба шукати чорну кішку там, де її немає.
Він, як завжди, відмахнувся від моїх застережень, захищаючи свою “дорогоцінну” дружину. На цьому розмова закінчилася.
Я, звичайно, не знала, чи провів він потім розмову з Каріною, чи ні. Але в моїй душі, як у тому анекдоті, осад залишився. Я відчувала, що це не кінець історії.
Минуло близько місяця. Я продовжувала займатися своїм хобі, іноді заносячи випічку молодим. Я не стежила за Каріною спеціально, але завжди була на сторожі.
І ось, ситуація повторилася, але цього разу в набагато яскравіших проявах “благодійності” з боку її “колеги”.
Цього разу я була вдома і випадково виглядала у вікно, коли той самий блискучий позашляховик знову зупинився біля під’їзду. Деталі прощання були просто приголомшливі.
Каріна вийшла з машини, але її рухи були явно поспішними. Вона поспіхом поправляла свою коротку спідницю. А потім, як і минулого разу, вона знову нахилилася в салон для прощального поцілунку.
Це “прощання” затримало її в тому положенні на такий тривалий час, що не залишало жодних сумнівів у характері їхніх стосунків. Увесь двір, який у цей час був заповнений людьми, міг спостерігати цю сцену.
Я відчула, що мені просто необхідно поговорити з нею, як із дорослою людиною.
Коли Каріна піднялася, вона виглядала дещо розгубленою. Ми зайшли до квартири, і цього разу розмова була більш конкретною, як я й планувала.
— Каріно, — сказала я, дивлячись їй прямо у вічі, — я щойно бачила тебе у вікно. І це було не просто “прощання з колегою”.
Вона одразу перейшла в контратаку.
— Ви знову за своє! Я ж казала, що ви мене недолюблюєте! Ви стежите за мною! Ви мене принижуєте!
— Каріно, тут не потрібно стежити, — відповіла я з холодною рішучістю. — Весь будинок міг спостерігати, як ти намагалася поправити свій одяг. Ти можеш розповідати мені, що це дружба, але ці прощання, Каріно, надто вже відверті. Твоя розкутість вже переходить межі і всього, що можна вважати нормою.
Ми розійшлися, м’яко кажучи, не в найкращих стосунках. Вона звинувачувала мене у всіх гріхах, а я просто висловила своє обурення. Увечері мені зателефонував Максим. Він був роздатованим.
— Мамо, як ти могла! — його голос ледь не злетів на високі ноти. — Як ти сміла говорити Каріні такі речі?! Вона плаче! Ти зруйнувала наші стосунки!
Я була здивована його реакцією. Я очікувала, що він буде засмучений, але не що він влаштує мені справжній рознос.
— Максиме, — відповіла я, намагаючись не підвищувати голос, — я сказала їй лише правду. Якщо ти настільки сліпий, що вважаєш подібні “благодійності” нормою, і якщо ти вважаєш, що роги — це прикраса чоловіка, то нехай твоя дружина хоча б не демонструє так відкрито. Я не збираюся брехати, щоб прикривати її негідну поведінку.
Син спалахнув. Він зажадав, щоб я негайно повернула йому ключі від їхньої квартири.
— Негайно принеси мені ключі! — наказав він. — Я не хочу, щоб ти більше заходила до нашого дому!
Я відповіла, що не буду нікуди йти, і що він може прийти сам. Через двадцять хвилин він уже дзвонив у мої двері. Я віддала йому його ключі, а він, у відповідь, кинув на тумбочку зв’язку від моєї квартири, не сказавши жодного слова. Його обличчя було напруженим і сповненим образи.
Зараз ми не спілкуємося, а я ніяк не можу зрозуміти – чому?Невже ця поведінка стала абсолютною нормою в сучасному світі? Невже молода жінка, яка перебуває в шлюбі, вважає нормальним демонструвати свою розкутість на очах у всіх, не боячись осуду?
Я зробила те, що вважала правильним. Ну хіба ж я мала мовчати, га?
Головна картинка ілюстративна.
