— Оресте, поясни вже своїй дружині, що я сама знаю, як краще, — намагалася переконати сина Ольга Михайлівна. — Таку сцену влаштувала мені прямо на вулиці, що мені перед сусідами соромно було. Де це бачено — так розходитись на очах у всіх?

— Мамо, поясни до ладу, що сталося і де зараз Олеся? — втомлено спитав син.

Вони з дружиною щойно повернулися з відпустки. Тільки Орест дорогою з аеропорту заїхав в офіс, а Олеся поїхала додому. На роботі Орест пробув від сили годину з чимось і ніяк не міг второпати, що могло трапитися за такий короткий час між його матір’ю та дружиною.

Коли Ольга Михайлівна нарешті виклала синові ситуацію, Орест від здивування навіть одразу не знайшов, що сказати. Він, звісно, й так знав, що мама в нього ще та дивакувата жінка, але щоб аж настільки.

Хоча саме після весілля сина Ольга Михайлівна й почала «вимочувати», як казав 13-річний небіж Ореста. Батько Ореста, Андрій Степанович, висловлювався більш традиційно, описуючи зміни в поведінці дружини: «Мов чорт у хвіст укусив».

— Мамо, ти серйозно?

Орест досі відмовлявся вірити в почуте. Ольга Михайлівна дивилася на сина з відвертим нерозумінням.

— Ви що, змовилися всі, чи що? — образилася вона. — Я ж як краще хотіла! Ну, сам подумай.

— Де Олеся? — не дав закінчити монологу мати Орест.

— Туди поїхала. Оресте, поговори з нею.

Але Орест уже поспішав до своєї машини.

— Чемодан залиш! — крикнула йому вслід Ольга Михайлівна, але син її не слухав.

Автомобіль рвонув з місця й виїхав з подвір’я.

Ольга Михайлівна ще трохи стояла в глибокій задумі, наче обмірковувала, де могла прорахуватися й що зробила не так. Потім її погляд упав на дорожню сумку Олесі, яку та залишила біля під’їзду в поспіху. Подумавши, Ольга Михайлівна підняла сумку й потягла до дверей під’їзду.

— От і добре, от і чудово, — бурмотіла вона собі.

Але занести речі невістки вона не встигла. Назустріч з під’їзду швидко вийшов її чоловік, Андрій Степанович. Вигляд у нього був украй стривожений, а в руці він стискав телефон.

— Накоїла лиха! — гаркнув він на дружину.

— Відчепись! — намагалася відмахнутися Ольга Михайлівна.

Та коли чоловік повідомив їй причину свого занепокоєння, жінка застигла на місці з відкритим ротом.

— Оресте, жити на території дружини — це ганьба! — намагалася переконати сина Ольга Михайлівна, коли ще до реєстрації шлюбу з Олесею він повідомив матері, що має намір переїхати до нареченої.

— Відчепися від нього, зараз інші часи, — спробував заступитися за сина Андрій Степанович.

— Часи завжди однакові, — не здавалася Ольга Михайлівна. — Яким він буде господарем у сім’ї на чужій території?

— Ага, а з вами під одним дахом я, звичайно, стану ідеальним господарем, так? — усміхнувся Орест.

— Ми з батьком не вічні, — продовжувала гнути свою лінію невгамовна Ольга Михайлівна. — Не стане нас, ти залишишся головою родини.

— Ой, мамо, годі! — відмахнувся Орест. — Ми з Олесею все вирішили.

Орестові було вже 35 років, а його нареченій Олесі — 32. Шлюб для обох був зрілим і свідомим рішенням. Обоє вже відбулися, але Ользі Михайлівні було дуже важко змиритися з тим, що її син давно подорослішав.

Так, доки Орест був холостяком, він вирішив, що не має потреби з’їжджати від батьків. Він вкладався в сімейний бюджет, а решту грошей відкладав на майбутнє.

З Олесею вони вирішили, що Орест і далі збиратиме гроші на можливе розширення в майбутньому або купівлю резервної квартири. Звісно ж, матір у свої плани Орест не посвячував.

На жаль для Ольги Михайлівни, весілля молодята вирішили не влаштовувати. Натомість вирушили в морську подорож. Перед тим Олеся люб’язно запросила батьків чоловіка в гості.

— Це що за клітка така? — з подивом оглядала «хороми» невістки Ольга Михайлівна.

— Це називається «студія», — пояснила Олеся. — Нам удвох цілком вистачає.

— Та тут же розвернутися ніде!

— Заспокойся вже, — спробував вгамувати дружину Андрій Степанович, але Ольга Михайлівна і не думала зупинятися.

— У нас із батьком три кімнати на двох, чого вам обом не вистачає? — продовжувала вона. — Ні прибирати, ні готувати самим не доведеться! І з онуками буде кому посидіти.

Олеся промовчала, лише кинула погляд на чоловіка.

— Мамо, досить! — доволі жорстко сказав Орест. — Я вас із батьком зараз відвезу.

Орест доклав усіх зусиль, аби вберегти молоду дружину від непорозумінь із матір’ю, і батько його зрозумів. А от Ольга Михайлівна не переставала капати синові на совість всю дорогу додому.

І от молодята полетіли на море, а Ольга Михайлівна продовжувала обурюватися й діставати вже свого чоловіка. Поки Андрій Степанович не пригрозив їй розлученням.

— Я й на наш сімейний стаж не подивлюся, — глянув він на дружину. — Розведуся й квартиру поділю. І живи одна на старості років! Дістала ти мене вже! Просто жити не даєш своїм буркотінням!

Ольга Михайлівна нарешті затихла й примирилася. Андрій Степанович зітхнув із полегшенням — та дарма.

Кожен досвідчений батько знає: поки дитя кричить, шумить і носиться, можна бути спокійним. А щойно стихає — тривожся. Але Андрій Степанович, схоже, вже встиг підзабути премудрості раннього батьківства. Або й уявити не міг, що це стосується й 60-річної жінки.

Про те, що вчудила його наймиліша дружина, Андрій Степанович дізнався вже після повернення з весільної подорожі сина та невістки. Він випадково став свідком сцени між Олесею та дружиною — просто на вулиці.

Чоловік повертався додому з магазину й спершу навіть не повірив власним очам і вухам. А потім не знав, на чий бік стати. Тож вирішив просто стояти осторонь і слухати, щоб розібратися.

— Як це — мені тут залишитися? — обурювалася Олеся. — З якого дива? Якщо ви мене з цієї причини сюди покликали, то даремно витратили і мій, і свій час. Я їду додому.

— Нікуди ти не їдеш! — вперто сказала Ольга Михайлівна. — Ви там більше не живете.

— Що за маячня?

Олеся дивилася на свекруху, і ніяк не могла второпати до чого такі слова.

— Я поселила в тебе свою сестру з дітьми, — зізналася Ольга Михайлівна. — Її чоловік вигнав, а йти їм було нікуди. От я й вирішила.

— А до чого тут моя квартира?! — не вгамовувалась Олеся. — Поселили б у себе, раз у вас три кімнати.

— Ой, ти що! — замахала руками свекруха. — У неї хлопчаки такі гомінкі й непосидючі, а в мене здоров’я не те.

— Як ви взагалі проникли до моєї квартири? — не зупинялась Олеся. — Ви розумієте, що це — неприйнятно?

Ольга Михайлівна розгублено мовчала. Олеся завжди справляла враження врівноваженої, витриманої жінки, і на таку реакцію вона точно не очікувала.

А Олеся тим часом відкрила застосунок на телефоні й викликала таксі. Їй пощастило — машина вже була поруч, і, незважаючи на протести свекрухи, вона поїхала.

Хвилювалась так, що навіть сумку з речами забула. А до Ольги Михайлівни підступив Андрій Степанович.

— Ти зовсім не думала коли таке робила? — похмуро запитав він.

— Та відчепись, я ж як краще хотіла! Подзвоню Орестові й усе йому поясню, — відповіла вона, дістаючи телефон. — Сподіваюся, він мене зрозуміє.

Андрій Степанович махнув рукою й пішов додому. Але Орест щедрості матері за чужий рахунок теж не оцінив. А згодом сталося таке, що Ольга Михайлівна ще довго згадувала і здригалась.

Олеся спробувала відчинити двері власного житла, але невдало. Вона одразу насторожилася — замки до квартири були замінені. Вона натиснула на дзвінок. Відчинила незнайома жінка середнього віку, в домашньому одязі.

— Вам кого? — здивовано спитала незнайомка.

— Це моя квартира, — спокійно, але твердо відповіла Олеся.

Жінка розгубилася:

— Ні, я її винаймаю. Через знайому. Сказали, господарка — тітка Соня.

Зайшовши всередину, Олеся побачила чужі речі, валізи, одяг на сушарці. Схопившись за телефон, вона зателефонувала Орестові, той — матері.

Істина вилізла швидко: Ольга Михайлівна заявила сестрі, що квартира тепер «у повному її розпорядженні», бо «Олеся все одно не живе там». Соня не довго думаючи — здала її знайомим по добрій ціні.

Ольга Михайлівна і досі щиро не розуміє, чому з нею ніхто не спілкується. У її версії винна тільки Соня, бо вона ж здавала квартиру у яку її впустили пожити. А вона, мовляв, просто хотіла як краще. Здається, вона й справді не здатна усвідомити, що накоїла і каяття ніякого не має.

Головна картинка ілюстративна.