fbpx
Історії з життя
Ви собі уявляєте, що це було ідеальне перше знайомство, – ремствувала на долю Інна, – Як можна було заблокувати телефон? Але я зовсім не здивована. Я ж просто якась ходяча розтяпа. Я вже й дітей назвала, і де ми жити будемо, де відпочивати. Нащо було нас зводити, доле нещаслива

Їх познайомив дощ – загнав в альтанку посеред парку.

– Теж не віриш в прогнози погоди, – намагався пожартувати доволі приємний хлопчина.

– Та вірю, якраз планувала купити парасольку, бо вічно десь забуду.

Понад годину просидівши в альтанці обоє зрозуміли, що їхні співбесідники доволі милі і дотепні люди.

Можна й повторити спробу в якомусь затишному кафе, обмінялися номерами.

Але один номер був заблокований, на іншому не було грошей, номер загубився, бо перепрошивався телефон і все… Романтична історія кохання закінчилася. Вони ще ходили деякий час по парку, вдивляючись в перехожих, шукаючи, надіючись, молячи, але…

– Ви собі уявляєте, що це було ідеальне перше знайомство, – ремствувала на долю Інна, – Як можна було заблокувати телефон? Але я зовсім не здивована. Я ж просто якась ходяча розтяпа. Я вже й дітей назвала, і де ми жити будемо, де відпочивати. Нащо було нас зводити, доле нещаслива?!

Він говорив майже про те саме, тільки далі другого побачення фантазія не працювала. Поохкали вони і поахкали та й через деякий час все забули.

У кожного було навчання, робота і побачення. Згадували один про одного, хіба в сильну зливу, яка заставала їх без парасолі, а так все минулося – і бажання, і сподівання…

Щоб зіграти жарт чи підкреслити неміч людського духу, доля знову зводить ї разом через багато років. Двоє людей, мокрих від дощу, ховаються в тій самій альтанці, пригадують минулі події, обертаються і бачать один одного. Хоч роки їх змінили, але вони бачать себе юних і закоханих.

Розговорилися, впізналися і розсміялися…

– Я тебе шукав тоді, пам’ятаю, по всьому парку…

– А я тебе…

– Ти мені тоді дуже сподобалася…

– І ти мені… А тепер не подобаюся?

– Та, майже, не змінилася…

– Як і ти…

Ніяково сміються… Обоє дивляться на своє минуле. Вона бачить двох дітей, чоловіка, роботу. Зараз все дуже буденно, але тоді вона кохала свого чоловіка. Не могла прожити без нього й хвилини, не хотіла відпускати ні на мить. Виходила заміж і вірила, що це відчуття назавжди і вони – саме та пара, яка «пронесе це почуття крізь роки». Але почуття треба було ділити з дітьми, як і час, і двокімнатну квартиру. Отож, все безмежжя свого почуття вона ретельно поділила порівну і, очевидно, що чоловіку було цього замало, але вона не могла зробити більше. Так і жили, обділені і ображені.

У нього теж були діти і дружина. Час від часу інша. Він любив жінку, але раз вона не може врахувати всіх його потреб, то він знайде де… Дітей любив порційно, жінку любив, як рідну душу, себе любив, бо хто ж іще? Він дивився на цю жінку, яка колись не давала йому спати і думав чи не спробувати із нею? Але вона така ж, як і його дружина і сенс в цьому? Зараз у нього молода студентка. Приємно, звичайно, згадати молодість. Якщо вона вішатиметься на нього, то він не буде сильно заперечувати.

Вона дивилася на нього і розуміла, що може легко дозволити емоціям взяти верх. Адже це так романтично: така ж погода, така ж альтанка і вона, не обтяжена буденним шлюбом, вільна і молода, авантюрна і весела.

Скинути б ці роки і зробити бодай щось не пораховане, не відміряне, і продумане… Життя минає, а найсильніші емоції й на пальцях не перерахуєш… Які ж у нього очі… Як тільки він захоче продовження, вона обов’язково згодиться, головне, щоб він почав перший… Вони обмінюються телефонами…

Пізно вночі, вона сидить біля вікна і дивиться, як періщить дощ по деревах і асфальту, як відсвічуються каплі в світлі ліхтарів. Думає про чоловіка, який спить поруч і потенційного любчика. Чи зрадить вона тим всім митям, хоч їх і не перерахуєш на пальцях, на невідомого чоловіка?

Він теж дивиться на дощ… Згадує, як добивався того, чого хотів… Як впадав за дружиною, як одружився, бо знав, що кращої не знайде… Як радів, що донечка матиме його очі… Що ж зараз цінне для нього?

Телефони так і не задзвонили.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page