– Циц!
Я так глянула на чоловіка, що він все зрозумів. Бог дав мені ще один шанс і як я не скористаюся ним, то грош мені ціна.
Як я все життя, найкраще своє життя, та рахуйте тридцять років, догоджала цьому чоловікові, старалася любов заслужити, сином пожертвувала, лиш би був спокій в хаті. І що я з того маю?
Нічого.
Чоловікова погорда проросла в доньках і навіть не знаю, де голову прихилю. Не знала до того дня, коли мене випадково покликала жінка.
– Ви Світлана Петрівна?, – спитала вона мене і було видно, що від моєї відповіді залежить і її доля.
Жила я у батьків, мов у бога за пазухою, все у мене було, але ж молодість дає зовсім інше, ніж батьки. Отак я закохалася в хлопця, він казав, що служить тут, був і справді високим та статним. Ціле літо ми зустрічалися, а потім він зник, а я чекала дитину.
Батьки порадилися і сказали, що раз так, то буде онук. На світ з’явився Матвій, я сина любила, але не скажу, що так, як справді чекаєш на дитину все життя. Мама взяла над ним опіку, а я жила далі.
А потім познайомилася з Ільком, він був такий напористий хлопець, тоді мені таке подобалося, що як взявся залицятися, то вже й не відступав.
І так я опинилася у нього в селі, де він працював на фермі трактористом. Почалося моє сільське життя, сина я взяла з собою і Матвійку дуже подобалося в селі на волі, де й собачка і котик, батьки не дозволяли таке вдома тримати.
І все було б добре, але вже дуже не міг Ілько з моїм сином мову спільну знайти.
У мене одна за одною на світ з’явилося дві донечки і мені було якось не до сина та його переживань. А одного дня Матвій пропав, а я навіть це не зауважила, зрозуміла тільки, коли мама зателефонувала і сказала, що дитина у них. Йому було десять, але він зумів доїхати до бабусі з дідусем.
– Хай там і лишається, – сказав Ілько, а я погодилася.
Я не виправдовую себе, але мені хотілося дуже спокою і допомоги з двома маленькими дітьми, а не ось ці всі шоу.
Коли я знайшла час для сина, то він вже служив, а далі виїхав за кордон і я втратила з ним зв’язок, бо й батьків моїх не стало і не було кому розказати, що він робить і як живе.
В своїй родині з чоловіком я не мала й далі спокою, все йому щось було не так, а далі доньки й перейняли це від батька чи від свекрухи, звичку кожне моє слово ставити під сумнів.
Ви б бачили, як дитина скидала з себе одяг, бо бабуся сказала, що це їй не пасує. Чи Ілько сказав, як мені пасує плаття, а діти бігали навколо мене і мукали, та прикладали пальчики до голівок, як ріжки.
Я любила своїх дітей і не маю відповіді, чому вони такі виросли.
Вийшли заміж і забули до нас дорогу.
Мені зараз шістдесят п’ять, чоловікові сімдесят два, вже забагато для закривання очей, правда?
І ось звістка – мене покликала жінка, сказала, що вона дружина Матвія, він у важкому стані і потрібні гроші на реабілітацію.
– Він як почув, то одразу приїхав в Україну, я не відходила від нього і він сказав, що хотів би побачити маму, сказав, де вас шукати і я прийшла.
Я зібрала всі гроші, які у нас були, хоч Ілько казав, що то може й не мій син, що я все життя така була і ніяк не можна було з мене справжню дружину зробити.
Я впізнала його, дуже схожий на батька. Просила в нього вибачення і він сказав, що давно пробачив.
Звичайно, що мої гроші не дуже допомогли, бо що їх там, тому я пішла до нашого священника аби люди збирали по селах. Сама виставила на продаж батьківську квартиру, хоч там і жила моя донька, не почула від неї нічого доброго, але я маю намір врятувати мою дитину, спокутувати все, бо маю шанс.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
