— Ти що, Романе, збожеволів? Ти мені казав, що давно вільний, що ніякої дружини в тебе немає вже два роки! — голос Катерини дзвенів, наче кришталь.
— Катю, послухай, це не те, що ти думаєш… Я все поясню, тільки дай мені слово сказати… — Роман стояв у своєму червоному костюмі, тримаючись за спинку дивана, ніби це була остання опора в житті. Його обличчя стало сірим, очі бігали від однієї жінки до іншої.
— Поясни тоді, — я ступила крок уперед, тримаючи в руках сумку з термосом так міцно, наче це був якір. Голос мій був спокійний, але всередині все кипіло. — Поясни, чому твої діти називають тебе татом. Поясни, чому ти тут вечеряєш з індичкою й дорогимігристим, а вдома мені кажеш, що «треба потерпіти, бо важкий період». Поясни, чому ти мені брехав щовечора.
Катерина різко повернулася до мене. Її ідеально укладене волосся трохи розтріпалося, але вона все одно виглядала так, ніби щойно з обкладинки журналу.
— Ви… його дружина? — запитала вона тихо, ніби саме слово «дружина» було для неї чимось чужим і неприємним.
— Так, — відповіла я, дивлячись їй прямо в очі. — Дар’я. Приємно познайомитися. Хоч це й не найкращий момент для знайомства.
Діти, що досі сиділи на килимі біля ялинки, завмерли. Хлопчик, Богданчик, тримав у руках нову модельку машини, а дівчинка Ліля тулила до себе велику ляльку. Вони дивилися на нас великими очима, відчуваючи, що щось не так.
Роман спробував підійти до мене.
— Даро, давай вийдемо, поговоримо на вулиці. Не треба тут…
— Ні, — перебила я. — Говорити будемо тут. Перед усіма. Ти ж любиш, коли все красиво й по-сімейному, правда? То ось тобі сім’я. Дві на вибір.
Катерина склала руки.
— Романе, ти казав, що живеш сам. Що працюєш допізна, бо хочеш забезпечити нас. Що всі ці подарунки — з твоїх заробітків. А насправді?
— Я… я хотів найкращого для всіх, — пробурмотів він, і в цю мить я зрозуміла, наскільки він егоїстичний.
Не для всіх. Для себе. Щоб усе було зручно: вдома — турбота й тепло, тут — розкіш і захоплення.
— Найкращого? — я розсміялася, але сміх вийшов гіркий. — Ти купуєш дітям дорогі іграшки, а я вдома рахую кожну гривню, щоб вистачило на комуналку. Ти тут вечеряєш з індичкою, а я тобі суп варю з того, що залишилося. Ти тут тато-герой, а вдома — втомлений чоловік, якому «потрібен спокій».
Катерина подивилася на нього так, ніби вперше бачила.
— Ти живеш у мене чотири дні на тиждень. Казав, що відрядження. Що в тебе орендована квартира в Києві. А ти просто… бігав між двома домами?
Роман опустив голову.
— Я не хотів нікого образити…
— Ти образив обох, — тихо сказала Катерина. — Ідіть. Обидва. Ні, ти йди. А ти, — вона повернулася до мене, — вибач. Я не знала.
Я кивнула. Мені не було чого їй дорікати. Вона теж була обдурена.
— Романе, — я простягнула руку. — Ключі.
Він мовчки дістав зв’язку й поклав мені на долоню.
— Даро, куди я піду? Ніч же…
— Це вже не моя проблема, — відповіла я й повернулася до дверей.
Так все почалося. Ні, точніше, так все закінчилося.
А почалося кілька годин тому, коли я, наївна й закохана, вирішила зробити йому сюрприз.
— Ти серйозно зібралася їхати до нього в таку холоднечу з термосом? — Христина в телефоні не приховувала здивування. — Дарко, це ж передсвятковий вечір, пробки скрізь, а ти ще й у приватний сектор.
— Не просто з термосом, а з гарячим узваром, бутербродами й пирогами, — відповіла я, застібаючи теплий пуховик. — Він уже третій тиждень без вихідних. Приходить додому — ледве ноги волочить. Цей підробітокСвятим Миколаєм його зовсім вимотав. Хочу, щоб хоч раз відчув турботу.
— Турботу… — Христина зітхнула. — Дивись, щоб твоя турбота не обернулася контролем. Чоловіки цього не люблять.
— Це не контроль, це любов, — заперечила я. — Все, Христино, таксі під’їхало. Потім подзвоню.
Я поклала слухавку, підхопила важку сумку й вибігла на вулицю. Мороз щипав за щоки, але серце билося радісно. Я уявляла, як Роман вийде з чергового будинку, зніме шапку, витре піт з чола, а я стоятиму біля воріт із гарячим узваром і теплими словами.
Ми з Романом разом уже сім років. Одружилися одразу після університету. Спочатку все було легко: маленька орендована квартира, спільні мрії, плани на майбутнє.
Потім з’явилися кредити, щоденні турботи, а романтика потроху відійшла на другий план. Він працював на складі, я — бухгалтером у невеликій фірмі. Грошей завжди бракувало, але ми трималися разом.
Коли перед святами він сказав, що знайшов підробіток — їздити Святим Миколаєм по домах, — я тільки зраділа. Додаткові кошти дуже потрібні були.
Ми навіть помріяли, що зможемо наконец-то зробити ремонт на кухні чи поїхати кудись улітку.
— Тяжко, звісно, — скаржився він увечері, падаючи на диван. — Діти різні бувають, батьки вимогливі. Але заради нас варто.
Я гладила його по голові, розігрівала вечерю, слухала. Вірила кожному слову.
Того вечора я подивилася його маршрутний лист, що лежав на столі. Остання адреса — елітне котеджне селище під Києвом. Я вирішила: поїду, зустріну, разом додому повернемося. Буде як у кіно.
Таксі пахло ялинкою й апельсинами. Водій, дядько з добрими очима, розговорився.
— До котеджного? Там народ заможний живе. Мабуть, ваш чоловік багатим дітям подарунки роздає?
— Так, — усміхнулася я. — Святий Миколай.
— Гарна робота, — похвалив він. — Дітям радість. Тільки втомлює. Мій племінник теж колись пробував — каже, ноги потім не відчуває.
Ми їхали засніженими вулицями. Я уявляла обличчя Романа, коли він мене побачить. Він обійме, поцілує в холодний ніс, скаже: «Ти в мене найкраща».
Селище зустріло тишею й розкішшю. Високі паркани, великі будинки, ялинки в дворах, що сяяли, наче з казки. Водій зупинився біля одного з котеджів.
— Оце хата, — присвиснув він. — Ну, щасливо вам. Не замерзніть, чекаючи.
— Дякую, він уже скоро вийде, — відповіла я й вийшла.
Мороз був міцний, але я не відчувала холоду. Підійшла ближче до воріт, заглянула крізь декоративну решітку. У вікнах горіло тепле світло, на подвір’ї стояла величезна ялинка з дорогими прикрасами.
Час ішов. За графіком він мав закінчити о двадцять першій. Уже минуло пів години. Я почала хвилюватися. Може, діти довго віршики розказували? Може, батьки частують чаєм?
Заглянула у вікно. І побачила.
Роман стояв посеред вітальні в своєму костюмі, але без бороди. Перед ним на килимі сиділи двоє дітей. Жінка на дивані усміхалася. Вона була красива, доглянута, у дорогому домашньому костюмі.
Діти радісно тягнулися до нього.
Я не чула слів, але побачила, як хлопчик обійняв його за ногу й вигукнув щось. Роман підхопив його, підкинув угору. Жінка встала, підійшла, поправила йому волосся.
А потім я почула, бо хтось відчинив двері на балкон, і звуки долинули.
— Тату! Ще раз! Вище!
— Тихіше, Богданчику, тато втомився, — лагідно сказала жінка. — Ромчику, зніми вже цю шубу, вечеря чекає. Я приготувала твою улюблену рибу в духовці.
Моє серце зупинилося.
Тату. Ромчику. Вечеря чекає.
Я стояла, тримаючись за холодний метал воріт, і відчувала, як усе всередині руйнується. Усе, чому я вірила. Усі вечори, коли я чекала його з гарячою вечерею. Усі «вибач, кохана, важкий день». Усі наші плани.
Він мав тут сім’ю. Або принаймні удавав, що має.
Я могла піти. Тихо розвернутися й поїхати додому. Плакати в подушку. Зібрати речі й виставити за двері. Але щось у мені сказало: ні. Не піду тихо.
Я дістала з кишені блискучу гірлянду, яку взяла для настрою, намотала на шапку, шарф перекинула через плече, наче мантію.
І натиснула кнопку домофона.
Довго не відповідали. Потім жіночий голос, трохи роздратований:
— Хто там?
— Служба сюрпризів! — весело вигукнула я. — Перевірка якості від агентства! Прийшла помічниця Святого Миколая з бонусними подарунками для найкращої сім’ї!
— Ми нічого не замовляли…
— Це акція! Ви виграли! Відкривайте, бо помічниця замерзне!
Хвіртка клацнула.
Я глибоко вдихнула й пішла доріжкою до дверей.
Двері відчинила Катерина. За її спиною стояв Роман — без бороди, але ще в шубі. Коли він побачив мене, його обличчя стало білим, наче сніг за вікном.
— Добрий вечір! — я зайшла, не чекаючи запрошення, й поставила сумку на підлогу. — Ось і я, помічниця Святого Миколая! Прийшла перевірити, чи добре він виконав усі замовлення!
— Дар’я? — тільки й зміг вимовити Роман.
Катерина здивовано подивилася на нього.
— Ви знайомі?
Я усміхнулася найширшою усмішкою, на яку була здатна.
— О, ще й як. Ми з ним разом живемо. Разом бюджет плануємо. Разом мріємо про майбутнє. Правда, Ромчику?
Він спробував узяти мене за руку.
— Даро, давай вийдемо…
Я відсмикнула руку.
— Ні. Тут так затишно. Пахне смачною вечерею. До речі, на ту рибу ти заощадив з наших спільних грошей? Чи з тих, що ми відкладали на відпустку?
Катерина повільно повернулася до Романа.
— Ти казав, що сам. Що розлучений давно.
— Я… — він не знав, куди подіти очі.
— Він багато чого казав, — тихо додала я. — І мені, і вам. Він майстер слова.
Діти визирнули з вітальні.
— Мамо, а хто ця тітка?
Катерина різко видихнула.
— Романе. Іди. Зараз же.
— Катю, я все поясню…
— Не треба мені твоїх пояснень. Іди.
Він стояв, не рухаючись. Тоді я повторила:
— Ти чув. Час іти. Робочий день закінчився.
Він почав збирати речі. Катерина кинула йому куртку.
— Речі потім надішлю. Або віддам комусь. Краще віддам.
Вона відчинила двері. Холодне повітря увірвалося в дім.
Я вийшла першою. Не озираючись.
На вулиці Роман наздогнав мене.
— Даро! Почекай! Куди я піду? Ніч же, мороз!
Я зупинилася.
Він стояв у червоній шубі, без шапки, з одним черевиком у руках. Виглядав жалюгідно.
— Це вже твоя турбота, — відповіла я. — Ти завжди знав, як влаштуватися з комфортом. Знайдеш варіант.
Замовила таксі. Та сама машина під’їхала за кілька хвилин.
Водій здивовано подивився на Романа, що стояв у снігу.
— Проблеми?
— Ні, — відповіла я, сідаючи. — Просто зміна планів. Їдемо додому. Одна.
Я дістала термос, налила собі узвару. Він був гарячий, ароматний, з яблуками й корицею. Саме те, що потрібно.
Машина рушила. Роман ставав у дзеркалі заднього виду все меншим і меншим. Наступного дня він прийшов під двері і відмовився іти доки ми не поговоримо. Сказав, що кохає мене, що то було тимчасово і неправильно, але та Катя так усе повернула що і діти татом кликали і взагалі, він не міг просто піти.
Найприкріше, що вся моя сім’я на його боці. Мама, сестра.
– Ви ж гарно жили, чого ти така категорична? Де ще такого чоловіка знайдеш?
І сміх і гріх. Дійсно, і чого то я така категорична?
Головна кратинка ілюстратвина.
