У Києві, на тихій вулиці в Солом’янському районі, де старі каштани шелестять листям, стояла дев’ятиповерхівка з облупленими балконами. На сьомому поверсі жила Ольга з Андрієм.
Квартира була не їхня — належала свекрусі, яка п’ять років тому перебралася до невеликого будинку під Броварами, ближче до землі й тиші.
Ольга й Андрій сприйняли це як подарунок долі: оренда в столиці з’їдала б половину зарплати, а так вони могли відкладати хоч щось на майбутнє.
Того березневого вечора Ольга щойно вимкнула світло в ванній і збиралася лягти, коли телефон у вітальні задзвенів. Була вже майже одинадцята. Андрій, що сидів із планшетом на дивані, підвівся й узяв слухавку.
Ольга почула, як він відійшов до кухні й голос його став тихішим, ніби він намагався приглушити слова.
Вона вийшла в коридор боса, у теплій піжамі з котиками, яку Андрій подарував їй на день народження. Крізь щілину дверей кухні видно було тільки його силует біля вікна.
— Олено, зачекай, не плач… Звісно, приїдь завтра, все обговоримо спокійно, — казав він лагідно, але в голосі відчувалася тривога.
Олена. Сестра Андрія. Ольга одразу зрозуміла: знову щось із Романом. Олена й Роман жили разом уже шість років, але офіційно так і не розписалися.
Роман мав квартиру в новому ЖК на Лівому березі, куплену ще до їхнього знайомства, і час від часу нагадував, що це його територія. Олена працювала адміністратором у салоні краси на Подолі, заробляла небагато, але достатньо, щоб не відчувати себе залежною.
Та все одно щоразу, коли між ними щось ішло не так, дзвонила братові пізно ввечері.
Ольга повернулася до спальні, але сон відійшов. Вона лежала й слухала, як Андрій ходить по квартирі, вимикає світло, зачиняє вікна. Коли він нарешті ліг поруч, вона запитала в темряву:
— Що там у Олени?
— Роман сказав, щоб забирала речі. Остаточно, — тихо відповів Андрій. — Квартира його, каже, і йому так зручніше.
Ольга мовчки кивнула в подушку. Вона знала, що рано чи пізно це станеться.
Наступного дня Олена приїхала о п’ятій пополудні. У руках — велика валіза на колесах і сумка через плече. Очі червоні, але сухі. Вона пройшла до вітальні, поставила речі біля дверей і сіла на край дивана.
Ольга налила їй чаю з м’ятою — Олена завжди любила саме такий. Андрій сів навпроти, у своє улюблене крісло з потертим підлокітником.
— Він сказав, що до кінця місяця маю звільнити квартиру, — почала Олена без передмови. — Що втомився утримувати мене.
Андрій зітхнув.
— Ти ж знала, що він може так сказати. Ви не розписані, квартира на ньому…
— Шість років, Андрію. Шість. Я там усе облаштувала. Штори сама шила, посуд вибирала, квіти на балконі вирощувала. А тепер — геть.
Ольга мовчала, тримаючи чашку в руках. Вона знала Олену з першого дня їхнього знайомства з Андрієм — тоді Олена ще вчилася в університеті й жила з мамою. За ці роки Ольга бачила, як сестра Андрія то сяяла від щастя, то тихо плакала в кутку на сімейних святах.
— Я вирішила, — раптом твердо сказала Олена, відставляючи чашку. — Більше ніяких чужих квартир. Куплю свою. Візьму іпотеку. Хочу на Троєщині чи Виноградарі — там нові будинки, тихо, зелено.
Андрій кивнув схвально.
— Правильна думка. Самостійність — це сила.
Олена подивилася спочатку на брата, потім на Ольгу. У її погляді було щось нове — рішучість, змішана з проханням.
— Тільки на перший внесок не вистачає. Банк просить двадцять відсотків.
У кімнаті стало тихо. Навіть годинник на стіні, здається, цокав голосніше.
Андрій потер скроні.
— Олено, у нас таких грошей немає вільних.
— Я не прошу дарувати, — швидко додала вона. — Поверну. Клянусь. Як тільки стану на ноги міцніше. Але… це було б справедливо, правда ж?
Ольга відчула, як у горлі пересохло.
— Справедливо? — перепитала тихо.
Олена повернулася до неї.
— Ви живете в маминій квартирі. Безкоштовно. Вона поїхала до свого будинку, залишила вам. А я? Мені довелося тулитися то в гуртожитку, то в орендованих кімнатах, то в Романа. Тепер мені нікуди подітися, а ви маєте дах над головою. То чому б не допомогти?
Ольга відчула, як щоки горять. Вона хотіла сказати, що вони з Андрієм щотижня їздять до свекрухи, допомагають по господарству, ремонтують паркан, возять продукти
Що минулого літа Ольга сама фарбувала стіни в маминому будинку, коли та поїхала до санаторію в Трускавець. Але слова застрягли.
Андрій дивився в підлогу.
— Ми подумаємо, — нарешті сказав він.
Олена поїхала через годину. У квартирі залишився запах її парфумів — солодкий, з нотами ванілі.
Того вечора вони з Андрієм майже не розмовляли. Ольга готувала вечерю — смажила дерунів з куркою, як любив Андрій, — але апетиту не було. За столом сиділи мовчки.
Потім Андрій увімкнув телевізор, але звук зробив тихим.
Коли посуд був вимитий, він раптом сказав, не підводячи очей від екрана:
— Вона по-своєму права. Ми тут без платні живемо. Мама дала нам цю можливість. А Олені — ні.
Ольга поставила чашку в сушарку різкіше, ніж треба.
— Це було її рішення. Якщо мама захоче допомогти дочці, вона допоможе.
— У мами немає таких грошей.
— У нас теж.
Андрій вимкнув телевізор. Підвівся, підійшов до вікна. За склом миготіли вогні сусідніх будинків.
— Продамо машину, — сказав тихо, не обертаючись. — Наш новий позашляховик. Ми ж рідко виїжджаємо за місто. За нього дадуть гарні гроші, Олені вистачить на внесок, а нам залишиться на таксі чи метро.
Ольга відчула, як усе всередині стискається.
— Ти серйозно?
Він обернувся. У очах — суміш рішучості й жалю.
— Вона моя сестра, Олю.
— А я твоя дружина. Ми разом відкладали на ту машину три роки. Пам’ятаєш, як відмовлялися від відпусток, як я брала підробітки вечорами? Це наше. Єдине, що справді наше.
— Я просто хочу допомогти.
— Допомогти за наш рахунок? Олена шість років жила з Романом, не працювала повноцінно півтора року, коли «відпочивала душею». Вона могла б відкладати, як ми. Але чекала, що все вирішиться саме. Чому ми маємо платити за її вибір?
Андрій відвів погляд.
— Бо вона одна. І в скруті.
— А ми вдвох і теж не багаті. Квартира не наша. Якщо мама колись захоче повернутися чи продати — куди ми підемо? Машина — це наш запасний план. Наш маленький острівець.
Він мовчав довго.
— Для мене сім’я — це важливо, — нарешті сказав.
Ольга відчула, як голос тремтить.
— І для мене. Я чотири роки терпіла, коли мама жила з нами, слухала, як правильно солити борщ і прати білизну. Я пів року спала по чотири години, коли доглядала її після недуги. Не смій казати, що я не ціную сім’ю.
Вони стояли один навпроти одного через кухонний стіл. Повітря ніби загусло.
— Машину я не віддам, — тихо сказала Ольга. — Якщо ти продаєш без мене — це кінець.
Вона пішла до спальні й зачинила двері. Не грюкнула — просто зачинила.
Три дні вони жили, ніби чужі. Андрій спав на розкладному дивані у вітальні. Ольга готувала сніданки, залишала його порцію на столі й ішла на роботу раніше.
Вечорами він приходив пізніше, ніби затримувався в офісі. Вони віталися, питали «як справи», але розмови не було.
На четвертий вечір Ольга почула, як Андрій розмовляє по телефону в коридорі.
— …ні, Олено, ми не можемо. Вибач. Шукай інші варіанти… Так, розумію… Але справді немає.
Коли він зайшов на кухню, вона різала цибулю для салату.
— Олена образилася, — сказав він. — Сказала, що ми думаємо тільки про себе.
Ольга мовчки продовжувала різати.
— Вона поки поживе в подруги Марини. У тій двокімнатна на Нивках, є місце.
Ольга кивнула.
Андрій підійшов ближче.
— Олю… Вибач. Я не мав права пропонувати продати машину. Це було нечесно по відношенню до тебе.
Вона відклала ніж, витерла руки рушником. Подивилася на нього. У його очах було стільки втоми й тепла водночас.
— Я просто хотів допомогти сестрі. Вона завжди була для мене маленькою. Я пам’ятаю, як захищав її в школі, як ніс на руках, коли вона ногу пошкодила.
— Розумію, — тихо сказала Ольга. — Але ми з тобою — теж сім’я. І рішення мали б приймати разом. Ти вирішив за нас обох.
Він кивнув.
— Ти права. Більше не буду.
Вона підійшла й обняла його. Він пригорнув її міцно, ніби боявся, що вона розчиниться. Вони стояли так довго, слухаючи, як гудить холодильник.
Та всередині в Ольги залишився якийсь холодок — тонкий, майже непомітний.
Минуло пів року. Літо прийшло спекотне, з запахом лип на Хрещатику й вечірніми прогулянками в Маріїнському парку. Олена працювала в тому ж салоні, але вже на посаді старшого адміністратора — зарплата зросла.
Жила в Марини, платила половину комуналки. З Андрієм і Ольгою бачилися рідко — тільки на днях народженнях у мами під Броварами. Олена трималася ввічливо, але відсторонено. Не обіймала Ольгу, не розпитувала про справи.
Андрій кілька разів просив Ольгу зателефонувати сестрі, запросити на каву. Ольга відмовлялася. Не з образи — просто не знала, з чого почати.
У грудні Олена сама подзвонила. Ольга була на кухні, пекла імбирне печиво до Різдва. Почула, як Андрій у вітальні радісно вигукнув:
— Серйозно? Вітаю! Я так радий за вас!
Коли він зайшов на кухню, на обличчі сяяла усмішка.
— Олена виходить заміж. За Романа. Вони помирилися ще влітку, тихо зустрічалися. Він осінню зробив пропозицію. Розписуються в січні.
Ольга відчула полегшення — легке, ніби хтось зняв із плечей рюкзак.
— Добре, — сказала щиро. — Вона заслуговує на щастя.
— Квартиру купуватимуть разом. Роман продає свою, беруть іпотеку вдвох — внесок виходить більший.
Ольга кивнула. Значить, усе вирішилося без їхньої участі.
Весілля було скромне — ресторан на Русанівці, двадцять п’ять гостей. Олена в простій, але елегантній сукні кольору шампань виглядала розслабленою й щасливою.
Роман тримав її за руку весь вечір, наливав воду, підсував стілець. Вони танцювали повільний вальс під Океан Ельзи, і здавалося, що навколо нікого немає.
Ольга сиділа поруч з Андрієм, усміхалася, піднімала келих за молодят, їла салат із буряка й курячий рулет. Андрій був у гарному настрої — жартував із друзями Романа, танцював із мамою, обіймав Олену й шепотів їй щось на вухо.
Між тостами він нахилився до Ольги:
— Добре, що все так склалося. Вона щаслива. І нам не довелося… ну, ти зрозуміла.
Ольга кивнула. Не довелося продавати машину. Не довелося обирати.
Повернулися додому пізно. Андрій швидко заснув — випив більше, ніж зазвичай. Ольга лежала в темряві, дивлячись у стелю. За вікном падав мокрий сніг — перший цієї зими.
Вона згадувала той вечір на кухні. Його слова: «Продамо машину». Він був готовий. Справді готовий віддати їхнє спільне майно, щоб допомогти сестрі.
Вона зупинила його. Настояла. Захистила їхнє маленьке «ми».
І була права. Логічно, практично, розумно.
Але чомусь полегшення не приходило. Замість нього — тихе, майже невідчутне сум’яття.
Вона подивилася на Андрія. Він спав спокійно, дихав рівно. Він любив її — вона знала. Але любив і сестру. І маму. І коли настав момент вибору, він схилився до них.
Вона не дозволила. Захистила їхнє майбутнє. Була сильною.
Та в ту мить щось у ній надщербилося — тонка, ледь помітна тріщина, яку зовні не видно, але яка є.
Вона уявляла, як він повертається додому без машини, віддає гроші Олені, дивиться на Ольгу з вибаченням. Що б вона відчула? Злість? Чи, може, тиху гордість за такого чоловіка?
Тепер уже не дізнатися.
Машина стояла внизу, на парковці. Вони їздили на ній до гіпермаркету «Ашан» по суботах, возили мамі продукти, іноді виїжджали на Шацькі озера на вихідні.
Олена з Романом купили двокімнатну на Виноградарі, робили ремонт.
Мама цвіла в своєму саду під Броварами, вирощувала троянди й полуницю.
Вони з Андрієм були разом. Любили одне одного. Планували дітей, мріяли про свою квартиру.
Усе було добре.
Усе було правильно.
Але іноді, коли Ольга сідала за кермо й заводила двигун, вона згадувала ті слова. І запитувала себе: чи правильно вона вчинила?
Відповіді не було.
Тріщина залишалася.
І коли вони їхали тихими київськими вулицями повз вітрини, повз каштани й старі будинки, Ольга тримала кермо міцно й думала, що деякі рішення не мають правильного чи неправильного. Вони просто мають наслідки.
Андрій брав її за руку на світлофорі, усміхався. Вона усміхалася у відповідь.
Вони були разом.
Цього мало б вистачити.
Та тріщина — тонка, майже невидима — нікуди не зникла.
Головна картинка ілюстративна.
