Моя сім’я — це мій найбільший скарб. З моїм чоловіком Тарасом ми разом уже багато років, у нас двоє чудових доньок — Соломія і Зоряна, які для свого тата — справжні принцеси.

Він їх балує, а вони діляться з ним усіма своїми таємницями. Але одного дня я помітила, що Тарас змінився: став нервовим, дратівливим, навіть підвищив голос на дівчаток.

Я відчувала, що щось не так, але коли дізналася правду, мій світ перевернувся. Жінка на іншому кінці телефону сказала, що в мого чоловіка є син від іншої.

Я завжди вважала нашу сім’ю міцною, як дуб, що стоїть століттями. Тарас — мій чоловік, моя опора, людина, яка завжди могла мене розсмішити, навіть коли я була не в гуморі.

Наші доньки, Соломія і Зоряна, — це наше сонце і місяць. Соломії 12, вона мрійлива і любить малювати, а Зоряна, якій 8, — справжній вихор, завжди в русі, завжди з питаннями.

Тарас для них — найкращий тато. Щовечора він розповідає їм казки, які вигадує на ходу, і дівчата не лягають спати, поки не почують нову історію.

Я часто жартую, що він кращий за будь-якого казкаря, і він сміється, обіймаючи мене: «Олено, без тебе я б не вигадав жодної казки».

Але останнім часом я помічала, що Тарас змінився. Він став відстороненим, часто сидів у телефоні, а одного разу навіть різко відповів Соломії, коли вона попросила його пограти. Я спитала, що сталося, і він відмахнувся:

— Олено, на роботі проблеми. Не переймайся, я розберуся.

— Тарасе, ти ж знаєш, що можеш мені все розповісти, — наполягала я, але він лише посміхнувся і змінив тему.

— Краще скажи, що у нас на вечерю? Твої голубці чи борщ? — він підморгнув, але я бачила, що його очі не сміялися.

Я вирішила дати йому час. Чоловіки ж такі — не люблять, коли їх допитують. Але напруга в домі зростала. Зоряна якось підійшла до мене і прошепотіла:

— Мамо, чому тато такий сумний? Він більше не вигадує смішних казок.

— Він просто втомлюється, сонечко, — відповіла я, хоча сама не вірила своїм словам. — Скоро все буде добре.

Та одного вечора, коли я готувала вечерю, задзвонив телефон. Номер був незнайомий. Я взяла слухавку, і жіночий голос, холодний і різкий, сказав:

— Ви знаєте, що у вашого чоловіка є друга сім’я? У нього син, Іванко. Йому п’ять років.

Я застигла. Слова застрягли в горлі, а душа заплакала. Жінка не дала мені відповісти — просто поклала слухавку. Я стояла посеред кухні, тримаючи ложку, якою мішала суп, і не могла повірити. Тарас? Мій Тарас? Друга сім’я? Син?

Коли він повернувся додому, я ледве дочекалася, поки дівчата підуть спати. Він сидів на дивані, гортаючи щось у телефоні, а я, набравши повітря, спитала:

— Тарасе, хто такий Іванко?

Він здригнувся, ніби поруч щось упало. Його обличчя поблідло, і він пробурмотів:

— Що, звідки ти, про що ти?

— Не треба, — сказала я, стараючись тримати голос рівним. — Мені подзвонили. Сказали, що в тебе є син. Іванко. Це правда?

Тарас опустив голову. Мовчав так довго, що я вже думала, він нічого не скаже. Але потім він підняв очі, і я побачила в них сум.

— Олено я не хотів, щоб ти дізналася так. Три роки тому була одна дівчина на роботі. Це було помилкою. Вона сказала, що при надії. Я сказав їй, що не покину тебе і дівчат, що люблю вас. Але вона вирішила стати мамою. Я не міг залишити дитину напризволяще.

Я слухала, і кожне його слово було мов камінь. Помилка? Дитина? Я намагалася втримати сльози, але відчувала, як вони пекли очі.

— Ти бачишся з ним? — спитала я тихо.

— Так, — зізнався він. — Його мати, вона не дуже піклується про нього. Я не міг дозволити, щоб мій син ріс без батька.

— А я? А ми? — мій голос тремтів. — Ти подумав, як це вплине на нас?

— Олено, я не хотів тебе засмучувати. Я люблю тебе. Ти і дівчата — моє все. Я просто не знав, як це виправити.

Я відвернулася, бо не могла дивитися йому в очі. Тієї ночі я не спала. Думала про все: про нашу сім’ю, про дівчаток, про цього хлопчика, Іванка, який, напевно, ні в чому не винен. Я любила Тараса, але чи могла я пробачити? І що робити з цією правдою, яка тепер стояла між нами?

Наступного дня я зустрілася з подругою Марією, з якою не бачилася ще з інституту. Вона працювала в дитячому будинку і завжди була людиною, з якою можна поговорити по душах. Ми сиділи в кафе, пили каву, і я розповіла їй усе. Вона слухала, не перебиваючи, а потім сказала:

— Олено, ти сильна. Ти впораєшся. Але подумай про дитину. Вона ж ні в чому не винна.

— Я знаю, — відповіла я. — Але як мені жити з цим? Як дивитися на Тараса і не згадувати?

— Ти не мусиш вирішувати все одразу, — сказала Марія. — Дай собі час. А що ти відчуваєш до цього хлопчика?

— Я не знаю, — зізналася я. — Я його навіть не бачила.

Марія посміхнулася і запропонувала прогулятися. Ми йшли центром міста, коли раптом я побачила Тараса. Він сидів на лавці в парку, а поруч із ним був маленький хлопчик. У нього були Тарасові очі — карі, глибокі, з довгими віями. Я одразу зрозуміла: це Іванко.

Тарас підвівся і підійшов

— Бач, при живих батьках — і сирота. Його мама відмовилася від нього. Вийшла заміж, поїхала за кордон.

Я відчула, як світ пливе перед очима. Сирота? При живих батьках? Я дивилася на цього хлопчика, який сміявся, коли Тарас щось йому розповідав, і мені стало зле. Я не могла просто піти.

Іванко повернув голову, і я побачила його очі — добрі, щирі.

— Дорогі мої, — сказала я, стараючись посміхнутися, — а не пора вам додому?

Іванко дивився на мене, а потім його очі наповнилися сльозами. Він підбіг до мене, обійняв і прошепотів:

— Мамочко, я знав, що ти прийдеш за мною!

Я обняла його, і в ту мить усі мої сумніви розчинилися. Цей хлопчик не був чужим. Він був частиною Тараса, а значить — частиною мене. Я не могла залишити його.

Тарас підійшов до нас, його очі блищали.

— Олено ти серйозно? — спитав він тихо.

— Так, — відповіла я. — Він наш. І ми заберемо його додому.

Наступні тижні були непростими. Ми з Тарасом довго говорили про те, як усе організувати. Виявилось — це не просто рішення, це цілий процес.

Але допомогла бабуся Іванка. Вона сама ініціювала процес позбавлення батьківських прав доньки.

— Хай малий у сім’ї росте, – сказала категорично. – Одна мама зозуля. то хоч тато на місці і вже він вас “мамою” кличе. Я його люблю більше за життя, але я не вічна. Дозвольте із ним бачитись, бо він моє все.

Ми звернулися до юристів, зібрали документи, пройшли перевірки. Анна Дмитрівна – бабуся Іванка по матері, нам дуже допомагала. Добра жінка робила усе, аби її онук був щасливим.

Соломія і Зоряна спочатку не розуміли, що відбувається. Одного вечора, коли ми сиділи за вечерею, Соломія спитала:

— Мамо, а Іванко тепер буде нашим братом?

— Так, сонечко, — відповіла я. — Він буде частиною нашої сім’ї.

Зоряна насупилася:

— А він не забере мого тата?

Я засміялася і обняла її.

— Ні, Зоряно. Тато у нас один, і він любить вас усіх. Іванко просто потребує сім’ї, а ми можемо йому її дати.

Коли Іванко вперше переступив поріг нашого дому, він тримав Тараса за руку і боязко озирався. Я сіла навпроти нього і сказала:

— Іванку, це твій дім. А це твої сестри — Соломія і Зоряна. Вони дуже чекали на тебе.

Соломія простягла йому свій улюблений альбом для малювання.

— Хочеш, я навчу тебе малювати дракона? — спитала вона.

Іванко несміливо кивнув, і незабаром вони вже сиділи разом, сміючись над кривим драконом. Зоряна принесла свої іграшки і почала розповідати Іванкові, як влаштувати «велику державу роботів». Тієї ночі, коли я вкладала дітей спати, Іванко тихо спитав:

— Мамо, я можу залишитися тут назавжди?

— Звичайно, сонечко, — відповіла я.

Пройшли роки. Наші діти виросли. Соломія стала художницею, її картини тепер виставляють у галереях. Зоряна закінчила університет і працює в ІТ-компанії, завжди жартує, що вона «технологічна душа сім’ї».

А Іванкозакінчує медичний університет. Ми з Тарасом пишаємося ним безмежно. Він хоче стати дитячим лікарем, щоб допомагати таким дітям, якими колись був він сам.

Одного дня я зустрілася з бабусею Іванка, пані Ганною. Вона розповіла мені, що її дочка, мати Іванка, ніколи не хотіла бути матір’ю. Вона залишила хлопчика і поїхала будувати нове життя за кордоном. Пані Ганна зітхнула:

— Олено, я так вдячна тобі. Ти дала моєму онукові сім’ю, яку я не могла йому дати.

— Це не я, — відповіла я. — Це ми всі разом. Іванко — наш син, і ми його любимо.

Тепер, коли я дивлюся на нашу сім’ю, я розумію, що любов — це не лише про радісні моменти. Це про вибір, про прощення, про те, щоб відкрити своє серце навіть тоді, коли здається, що це не можливо.

Іванко навчив мене, що сім’я — це не лише спорідненість, а й люди, яких ти обираєш любити. І я знаю, що ми зробили правильний вибір.

Головна картинка ілюстратвина.