Пригадуєш, сестричко, як колись давно, мені було лише 3 роки, а тобі щойно виповнилося 5, ми вперше серйозно посварилися? Мені сподобалася твоя забавка, яку тобі подарувала наша бабуся на іменини, – той рожевий зайчик, пам’ятаєш? А ти не хотіла дати мені ним погратися.
Я дуже засмутилася і заздрила тобі, що в тебе є такий, а в мене ні. Не діяли на мене обіцянки, що мені подарують ще красиішого зайчика. Ти мовчки віддала мені свою іграшку, коли батьки насварили тебе за те, що твоя менша сестра плаче.
Татко з мамою часто сварили на тебе, якщо ти не хотіла брати мене з собою до своїх подруг, а ти сварила мене своїм поглядом, коли через мене змушена була зоставатися вдома, а не йти гуляти. Ти допомагала мені вчити уроки і читала казки на ніч. А я подумки мріяла про те, як би було добре, якби я була одна в батьків.
Тоді б не довелося доношувати твої речі, з яких ти виросла, читати твої книги і не зітхати за хлопцями, які в першу чергу завжди звертали увагу на тебе. І не дарма звертали – ти завжди була такою стриманою, впевненою в собі, уважною. Це я вже тепер розумію, що якби мала хоч краплину твоєї терпимості, може, і менше страждала б у житті. А так… Сталося так, як мало статися.
Я потайки заздрила твоєму червоному диплому спеціаліста сільського господарства. Вибач, сестро, я ж не знала, що ти мріяла вступити в театральний, але батьки вмовили тебе обрати дешевший вуз, щоб мати змогу вивчити і мене. І ти без нарікань поступилася своєю мрією.
Мені хотілося плакати від своєї самотності, коли я бачила, яка ти щаслива з Вітьком. А я все чомусь не могла знайти свого щастя… Все ніяк не зустрічала свого чоловіка. Я заздрила, що ти відчула щастя материнства. Зі мною ж доля вчинила по-іншому. Я завжди мріяла про дитинку, але після невдалих стосунків, коли зaвaгiтнiла від хлопця-нелюба, тепер ніколи не зможу стати матір’ю. Тобі ж Бог дав аж двоє діток – Назарчика й Павлика.
Вибач, сестро, що так мало бачились останнім часом. Та вже й не побачимося.
Дзвінок у моїй квартирі пролунав близько третьої ночі. Твій Вітя мало не плакав:
– Таню, приїзди швидше. Олеся в лiкарні.
Тебе «швидка» забрала. Вітя був з тобою вдень і вночі, ночував на канапі біля дверей, а я сиділа з близнюками. Сестричко, ну чому, чому ти не сказала раніше про свою хвopoбу? Звісно, як завжди, не хотіла хвилювати батьків і молодшу сестру. Ти завжди такою була – самостійною. А я завжди заздрила твоїй самостійності.
Вибач, сестро, що я заздрила тобі. Розумію, що мене скоро з’їсть зсередини ця заздрість. Тебе немає з нами вже півроку, а я все одно тобі заздрю – тобі там спокійно, а нам тут без тебе тужливо. Сьогодні я принесла тобі твого рожевого зайчика – він завжди був зі мною, де б я не була. Хай тепер він буде в тебе. Я знаю, як ти його любила, але віддала мені.
Вибач, сестро, що забрала його в тебе. Вибач, що не навідувалася до тебе стільки років у цій глушині – селі на краю світу, куди ти поїхала працювати ветеринаром. Вибач, що коли я приїхала тоді після Вітіного дзвінка, то зосталася тут назовсім. У твоєму домі. З твоїм Вітею. З твоїми хлопчиками. Вибач, сестро, що зайняла твоє місце…
Автор – Марина СІДАШ-ПРИХОДЬКО, м. Кобеляки, Полтавська область.
За матеріалами – Українське слово,
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
