— Андрію, я більше не витримаю цього! — вигукнула я, відчуваючи, як голос тремтить від напруги. Ми стояли на вулиці, сонце вже сідало, а навколо снували перехожі, не звертаючи на нас уваги. Він щойно повернувся з першої зміни на заводі, де я його влаштувала, і замість подяки почав скаржитися.

— Олено, заспокойся, ну що ти? — відповів він, намагаючись узяти мене за руку, але я відсахнулася. — Там просто всі такі серйозні, ніхто не розуміє, як важливо підняти настрій. Я ж тільки хотів розрядити атмосферу, розповів пару анекдотів, заспівав пісеньку.

— Анекдотів? Пісеньку? Ти туди пішов працювати, а не розважати публіку! — мій голос зірвався на фальцет. — Я щодня ходжу на той завод, терплю все це, бо нам потрібно платити за квартиру, за їжу. А ти? Ти знову все зіпсував! Я більше не можу, Андрію. Шукай себе сам, без мене!
Він застиг, очі розширилися від здивування, ніби не вірив, що я кажу серйозно. А я розвернулася і пішла геть, серце калатало, а в голові крутилася думка: “Це кінець. Нарешті.”

Ми з Андрієм познайомилися шість років тому в парку. Я йшла додому після роботи, втомлена, як завжди, і раптом почула музику. Він сидів на лавці з гітарою, співав про мрії, про далекі подорожі.

Його голос був таким теплим, таким привабливим, що я зупинилася послухати. Ми розговорилися, і з того моменту все закрутилося.

— Ти маєш чудовий голос, — сказала я тоді, сідаючи поруч. — Чому не співаєш професійно?

— О, дякую! — усміхнувся він. — Я мрію про сцену, про великі концерти. Але поки що шукаю свій шлях. А ти? Чим займаєшся?

— Працюю на заводі, оператором на лінії. Нудно, але стабільно, — зізналася я.

Ми проговорили до пізньої ночі. Андрій виявився творчою душею: малював, писав вірші, грав на гітарі. Він розповів про свої мрії стати відомим артистом, про те, як пробувався на різні кастинги, але поки що нічого не виходило. Я закохалася в його ентузіазм, в те, як він бачив світ яскравим і повним можливостей.

Через кілька місяців ми одружилися. Це було спонтанно, романтично. Ми зняли маленьку квартиру в центрі міста, і я думала, що наше життя буде як у казці. Але реальність виявилася іншою.

Андрій не міг знайти роботу, яка б йому подобалася. Він ходив на співбесіди, але завжди знаходив причини відмовитися.

— Олено, сьогодні пропонували місце кур’єра, — скаржився він одного вечора, коли я повернулася з роботи. — Але ж це не для мене! Я ж творча людина, не можу цілий день бігати з пакетами.

— А що поганого? — запитала я, готуючи вечерю. — Зарплата 2000 гривень, плюс чайові. Нам би не завадило.

— Ні, кохана, я знайду щось краще. Обіцяю! Може, запишу альбом, продам пісні.

Я вірила йому. Терпіла, бо любила. Моя зарплата на заводі була не надто високо, бо вистачало на оренду, їжу, комуналку. Але з часом це почало обтяжувати. Андрій сидів удома, грав на гітарі, писав пісні, а я приходила ввечері до безладу: посуд не помитий, підлога брудна.

— Андрію, чому ти не прибрав? — запитувала я м’яко.

— Вибач, захопився творчістю, — відповідав він, обіймаючи мене. — Завтра все зроблю. Давай краще послухаємо мою нову пісню!

І я слухала. Його пісні були гарними, про любов, про нас. Але пісні не платили рахунків.

Одного разу на роботі колега, Ірина, запитала:

— Олено, а твій чоловік чим займається?

— Шукає роботу, — відповіла я. — Він музикант, талановитий.

— О, круто! А чому не виступає десь?

— Поки що не знайшов платформу, — зітхнула я.

Але всередині щось защеміло. Я почала думати: а що, якщо він ніколи не знайде? Що, якщо я тягну все на собі вічно?

Ми часто говорили про це. Андрій обіцяв змінитися.

— Кохана, я записався на курси онлайн, вивчу графічний дизайн, — казав він одного разу за сніданком. — Зароблю фрілансом!

— Чудово! — раділа я. — Почни вже сьогодні.

Але курси тривали тиждень, потім він закинув. “Не те”, — сказав.

Минали роки. Шість років шлюбу, і я почувалася втомленою. На заводі все налагодилося: начальника, Петра Івановича, перевели, і новий бригадир був справедливим. Зарплата зросла. Але вдома.

Того вечора, коли я повернулася додому раніше, ніж зазвичай, в повітрі ще пахло осіннім дощем, а в під’їзді лунав гул телевізора сусідів. Я поставила сумку біля дверей, зняла пальто й відчула, що всередині мене щось надломилося остаточно. Я вирішила: досить. Більше не можу тягнути все сама.

Сіла за стіл на кухні, повільно відкрила банку з листовим чаєм, насипала ложку в чашку й залила окропом. Гарячий пар піднімався вгору, а я вдихала його аромат, намагаючись зібрати сили. Це був міцний, терпкий чай — ніби для підтримки розмови, яка змінить усе.

— Андрію, нам треба поговорити, — сказала я, коли він, як завжди, сидів у кімнаті, втупившись у монітор ноутбука.

— Звісно, що трапилося? — він повільно відірвав очі від екрана, де переглядав нескінченні списки вакансій, і в його голосі прозвучала легка втома, але без особливого занепокоєння.

Я глибоко вдихнула й вимовила те, що давно крутила в голові:
— Я думаю, що пора розійтися. Я втомилася тягнути все на собі, відчувати, що мої плечі ось-ось зламаються.

Він здивувався настільки, що навіть відсунув крісло, ніби не вірив почутому:
— Олено, ну що ти таке кажеш? Я ж намагаюся, шукаю! Ось, дивись: завтра у мене співбесіда на посаду менеджера.

— Менеджера? — я підняла брови. — Ти ж сам говорив, що не хочеш сидіти в офісі, що це задушить тебе ще швидше, ніж безробіття.

— Для нас зроблю виняток, — відповів він, дивлячись мені прямо в очі. — Потерпи ще трохи, дай мені шанс.

Але я вже не хотіла більше терпіти. Слова самі виривалися з мене, як вода з прорваної греблі. Я розповіла йому все: про втому, яка точить мене день за днем, про те, як я люблю його, але від цього любов ще важче нести відповідальність самій. Я сказала, що хочу стабільності, партнерства, справжнього життя, а не вічних обіцянок.

— Пам’ятаєш, як ми познайомилися? — тихо запитала я. — Твоя пісня про мрії тоді звучала так щиро, що я повірила кожному слову. А де тепер ті мрії, Андрію? Де твій вогонь?

Він не відвів погляду, лише стиснув губи й тихо відповів:

— Вони тут, зі мною. Я не відмовився від них. Давай дамо ще шанс. Я зможу.

І я, як завжди, повірила. Дала йому цей шанс, вкотре. Запропонувала конкретне рішення: на моєму заводі була вакансія помічника оператора, робота не престижна, але стабільна.

— Іди туди, Андрію, — сказала я з надією. — Це стабільно. Навчимося разом, я допоможу.

Він зітхнув і, ніби здавшись, погодився. Наступного ранку ми йшли на завод удвох, я тримала його під руку, відчуваючи, як він нервує.

— Нервую, — зізнався він по дорозі, ковтаючи слину. — А якщо не впораюся, якщо всі зрозуміють, що я не такий, як вони?

— Впораєшся, — відповіла я впевнено, стискаючи його долоню. — Головне — працюй, не відволікайся, і все буде добре.

На заводі нас зустрів бригадир, Василь, кремезний чоловік із доброзичливою усмішкою.

— Ласкаво просимо, Андрію, — сказав він, потискаючи руку. — Ось твоє місце. Почнеш із простого — сортування деталей.

Андрій кивнув серйозно, але вже через годину з цеху долинав його гучний голос. Він розповідав анекдоти колегам, жестикулював, і робочі сміялися так, що робота стояла.

— Хлопці, слухайте: йде музикант по заводу. — лунав його голос.

Робітники реготали, але конвеєр завмирав. Василь швидко підійшов:

— Андрію, давай до справи. Анекдоти після зміни, тут не клуб.

Він знітився, почервонів, але знову взявся за роботу. До обіду ще було терпимо, проте після.

— Олено, твій чоловік — душа компанії, — шепнула мені колега Ірина. — Але Петро Іванович уже незадоволений.

Колишній начальник цеху, Петро Іванович, часто заходив із перевірками. Того дня він буквально увірвався, його обличчя було багряне від злості:

— Що тут за цирк? Робота стоїть!

— Вибачте, — пробурмотів Андрій, опускаючи очі. — Просто хотів підбадьорити хлопців.

— Підбадьорювати будеш вдома! — гаркнув начальник. — Або працюй, або звільняйся!

Після зміни Андрій ішов мовчки, його плечі були опущені.

— Не моє це, Олено, — сказав він тихо. — Тут усі такі нудні, ніби без душі.

— Ти обіцяв, — нагадала я, дивлячись йому в очі, ніби шукаючи бодай іскру серйозності.

Але наступного дня все повторилося. Він співав пісні, відволікався, смішив людей, а робота йшла абияк. Колеги почали скаржитися, і я знову, вже втомленим голосом, сказала ввечері:

— Андрію, ти ж обіцяв

Він розвів руками й винувато відповів:

— Я намагаюся, але без натхнення не можу!

І тоді стався той діалог на вулиці. Я пішла до подруги, зібрала речі. Через місяць ми розлучилися офіційно.

Зараз я в іншому місті, працюю на новому заводі. Від спільних знайомих чую: Андрій все ще шукає себе, пробує різні хобі, а його нова подруга працює на офісній посаді, утримує їх.

Він іноді грає на вулиці, збирає копійки.

Єдине про що я шкодую, це про те, що цілих шість років трималась цього чоловіка. От скажіть, чому ми жінки такі наївні?

Головна кратинка ілюстратвина.