Знаю, дуже навіть добре знаю, — дівчина широко посміхнулася, явно згадуючи щось хороше. — З самого дитинства Ніна Павлівна була моїм вихователем. Як вона зараз поживає? Знаю, що вона вже на пенсію пішла.
— Все літо провела на дачі, у неї такий квітник, що всі сусіди заздрять, — посміхнулася у відповідь Марія. Їй було приємно, що маму ще пам’ятають.
— Ооо, квіти вона завжди любила. Пам’ятаю, батьки на кожне свято дарували їй квіти в горщиках. А ось букети вона не визнавала, говорила, що це марна трата грошей.
— Вона і зараз букети не любить, — хитнула головою Марія. — Ми їй на ювілей красиві троянди подарували, а вона потім весь тиждень на нас бурчала.
— А зі здоров’ям у неї як? Вона через це з роботи пішла?
— Ні-ні, вона у нас бадьора старенька, — поспішила заспокоїти дівчину Марія. — Але вік вже дає про себе знати, з енергійними малюками їй впоратись важко. Знали б ви, як їй не хотілося писати заяву на звільнення…
Марія добре пам’ятала той день. Мама була сама не своя, ходила з кута у куток, не звертаючи ні на кого уваги. А ввечері, в тісному сімейному колі, посадивши онука собі на коліна, повідомила про своє рішення.
— Дуже шкода, та я справді не справляюся. Це буде мій останній випуск. Сорок років я присвятила вихованню таких от чарівних малят, — вона полоскотав хлопчика, змусивши його заливисто розсміятися, — але зараз час поступитися дорогою молодим.
Було видно, що жінка дуже засмучена. І її, здавалося б, щира посмішка, не могла ні кого обдурити. Ніна Павлівна, заслужений вихователь, з купою нагород, якій не раз пропонували зайняти високі посади, йшла з професії з важким серцем.
— А можете передати їй мій номер телефону? — перервала спогади Марії дівчина. — Ми б з нею зідзвонилися, зустрілися в якомусь затишному місці і поговорили. Вона для мене, як друга мама.
— Звичайно передам, — м’яко посміхнулася жінка, забираючи простягнутий клаптик паперу. — Мама буде рада згадати колишні деньочки.
Дівчина втекла, пообіцявши чекати дзвінка. Марія уявила, як мама зрадіє, отримавши цей номер. Адже кожна дитина, що приходила до неї в групу, ставала їй майже рідною. Ніна Павлівна постійно хвилювалася за своїх малюків, намагалася відкрити їм шлях у подальше життя. Кожного разу, коли жінка виходила в магазин, чи просто йшла на прогулянку, до неї підходили дорослі люди міцно її обіймали і, мов маленькі дітки мамі, хвалилися власними досягненнями.
— Заради таких миттєвостей, — сказала якось Ніна Павлівна після чергової приємної зустрічі, — і варто жити далі.
автора Nataliya Vaitkevich: Pexels