Видно було, що доньці незручно озвучувати прохання моїх майбутніх сватів. Однак, робила це, бо ж ніби як вже і не чужі одне одному, але ще й не рідні. “Мама, до тебе приїдуть батьки Станіслава на гостину. У них відпустка. У столиці спека неймовірна, от і хочуть на природу. Будуть вже в суботу”.

Я отетеріла, бо ж хто про приїзд гостей за три дні повідомляє? Та й не знала я цих людей, не запрошувала нікого. Чесно кажучи ніяких гостей мені саме влітку і не потрібно, роботи повно. Ніколи гостити, а тут ще й незнайомці, хай і майбутні свати.

— Доня, – кажу як є, – в мене город, саме цибулю часник потрібно збирати. Бур’ян росте, консервація. Та й сіно на носі. Тут вгору ніколи глянути, а ти мені про гостей говориш.

— Мамо та вони вже квитки взяли. Так раділи, що в них в селі рідня з’явилась. Ну що я можу зробити? Якось незручно відмовляти тим паче, вони уже налаштувалися. Та й не будуть вони тобі заважати, дорослі люди, самі себе обійдуть.

Я лиш зітхнула шумно. Шлюб з Олегом буде для моєї дочки другим. Я щиро за неї вболівала, дуже хотілось аби другий шлюб став щасливим і вона нарешті мала хорошого чоловіка.

Свати як і попередили, приїхали в суботу та не самі а одразу з чотирма онуками від старшої доньки. Не встигли познайомитись, як сват запитав що є їсти бо ж зголоднів з дороги.

Звісно, я підготувалась, приготувала бараболі, насмажила котлет, зварила борщу. Хотілося гарно зустріти людей.

— Оце тобі. – сказав той ніби розчаровано. – Так нам ваша доня вас хвалила, казала що мама руки золоті, що готуєте ви гарно. Я думав нас повний стіл зустріне, а тут те ж що вдома їли.

Я знітилася не очікувала такого, сказала, що чим багата тим і рада. Та й хоч тримала я господарку, але саме от влітку до столу нічого не мала. Курчата ще не виросли, качки малі. Хіба консервація минулорічна. Та й я для дітей тримала, тому їм усе в місто ще минулої осені і полетіло.

Попоївши сват попросив показати йому мою господу. Ходив, коментував усе, що бачив. То йому не так стояло, то в діда чи свата було зроблено краще:

— А я сама собі господиня і господар. – кажу як є. – Мені що зробила, те й добре. Звісно, чоловічих рук треба. Як матимете час, то допоможете.

Сват крехтав, щось плямкав, а потім пішов у дім до дружини і онуків. Ой ті онуки! Знаєте, я не розраховувала приймати у себе шестеро людей.

Ввечері почали вкладатись спати, а гостям усе не так і не те. Бачте, якимось дивом у мене мало б бути ще два ліжка, бо діти звикли спати окремо і по двоє, то не діло.

Виявилось, що сваха з собою не узяла ні гребінця для волосся, ні рушників малим і собі, ні зубних щіток і пасти. Ледь втовклись за північ. Я вже ніг не відчувала, вимкнулась.

З четвертої ранку я на городі поралась – часник і цибулю вибирала. У дім зайшла ближче до сьомої, поставила на сніданок каші гречаної, взяла у сусідки свіжого молока. Думаю – дітям кашу з молоком, а дорослим із котлетою.

Пішла поратись до господарки, вигнала гусей, курей, дала свиням їсти, і вже в дім заповзла а не зайшла ближче до десятої, бо ж ще з городу звозила часник і цибулю.

— А що будемо їсти? – запитує у мене заспана сваха.

Коли я показала на кашу молоко і вчорашні котлети, вона скривилась так, ніби я їй казна-чого піднесла:

— Ой, не знаю, чи зможу ось цим дітей нагодувати? А нормальне щось маєте? Пластівці, може є, або млинців приготуйте.

Мені аж смішно стало. Кажу, що у магазині все є, а як млинців захотілось, то ось кухня, все покажу де є, а вже сваха сама мусила готувати своїм онукам того, що ті хочуть:

— Але ж ми на гостині. – протягнула так, ніби я їй незрозуміло що сказала.

Зрештою, тих два тижні що свати були у мене я не мала ні краплі спокою. Сваха ходила за мною і все їй щось було потрібно. Вона вимагала від мене участі і уваги з якогось дива я повинна була розуміти і годити її онукам так, ніби то вони мої діти.

То ковдру теплішу, то ліжко м’якше, то дме, то надто жарко. Їсти усім чотирьом різне і бажано ковбаси, сирів і сардельок, але гості у магазин не ходили, а все чекали, коли я їх тим нагодую, бо ж я господиня. Льох опустів швидко. Але все те з’їлось знехотя і зі сльозами на очах, бо не смачно і треба кращого.

Коли вони їхати зібрались, то ще й натякали так непрозоро, що я могла б і в торбу їм щось покласти, бо ж, як то із села із порожніми руками повертатись?

Коли їхня машина рушила із двору, я зітхнула полегко. За три дні до мене сваха майбутня зателефонувала і дуже дякувала за гостину: “На осінні канікули ще приїдемо, Якраз качки ваші підростуть і індики. Так домашнього дітки хочуть скуштувати. А доня моя, як почула, що у вас стільки всього, то з чоловіком своїми очима вирішила все побачити”.

— Кажи, що хочеш, але я не збираюсь вісім чоловік гостити. Мені минулого разу вистачило на все життя. – кажу доньці. – Мало того що з порожніми руками прибули, так навіть хліба не купили, поки тут були. Я не маю з чого їх годувати і поїти, та й хто вони мені – ніхто.

Донька хлипає, просить увійти в положення, зрозуміти, все ж, вони не чужі нам ніби як. Каже, що майбутня родина гарно до неї ставиться, а я своєю відмовою можу зіпсувати ту ідилію.

Може й зіпсую, мені, навіть шкода своєї дитини, але нікого у себе приймать не буду. Крапка.

Ну от скажіть, хіба я не права?

Головна картинка ілюстративна.