— Ларисо, можна я зайду? — голос Олени тремтів, наче тонка гілка на вітрі, готовий зірватися в будь-який момент. Вона стояла на порозі моєї квартири, і я ледве впізнавала її. Де поділася та впевнена, завжди усміхнена сестра, яка ще недавно хвалилася своїм новим життям?

Я мовчки відступила, пропускаючи її. Жодних обіймів, жодних слів. Я просто дивилася на неї. Від Олени тхнуло холодом вулиці, дешевим милом і якоюсь невловимою гіркотою. Замість її звичного стильного пальта — потерта куртка, а під очима — темні кола, наче вона не спала тижнями.

Вона ступила в мою квартиру в руках порожній рюкзак. Я пішла на кухню, не озираючись, і Олена невпевнено поплелася за мною. Вона зупинилася біля порогу, ніби боялася перетнути невидиму межу.

— Ларисо, у мене нічого немає, — тихо сказала вона, її голос був схожий на шепіт старого радіо. — Зовсім нічого.

Я поставила на стіл одну чашку — свою, з вицвілими ромашками. Поглянула на неї, тримаючи погляд холодним і рівним, наче оцінювала незнайомку.

— І що, твій Богдан тебе покинув? — я спеціально вимовила його ім’я з легкою насмішкою. — Той самий, що обіцяв тобі рай на землі? Що ж пішло не так у вашій казці?

Олена здригнулася, наче від грому. Її очі, колись такі живі, тепер дивилися кудись у підлогу.

— Він мене вигнав, — вимовила вона. — Забрав усе. Усе, що було.

Я повільно налила окріп у заварник. Пахло м’ятою, різко й пронизливо. Я розмішала чай, не поспішаючи, наче кожна моя дія була частиною якогось ритуалу.

— Вигнав? З квартири, яку ти йому віддала? — я зробила паузу, даючи словам осісти. — З маминої квартири. Розкажи, Олено. Мені цікаво. Що ж ти зробила з нашим минулим?

Вона мовчала, лише міцніше стиснула рюкзак. Її пальці тремтіли. Я бачила, як вона намагається зібратися, вигадати щось, що могло б пом’якшити правду. Але мої очі, здається, не залишали їй шансів.

— Ларисо, мама б хотіла, щоб ми, ну щоб ми були разом, — прошепотіла вона, і це прозвучало як остання спроба зачепитися за щось.

Я поставила чашку на стіл. Звук порцеляни об тарілочку різонув тишу, наче ніж. Я подивилася на неї, і мій голос став ще холоднішим.

— Не смій згадувати маму. Ти втратила це право, коли сиділа за цим столом і сміялася з моїх слів. Пам’ятаєш? Ти назвала наш дім «старим мотлохом». Сказала, що Богдан відкриє тобі двері у справжнє життя. Що ж, Олено, як воно — твоє справжнє життя?

Вона різко підняла голову, і в її очах спалахнула іскра. Не сльози, а щось інше — образа змішана з рішучістю.

— Ти тріумфуєш, правда? — її голос затремтів від обурення. — Тобі подобається бачити мене такою — розгубленою, бездомною! Ти завжди заздрила, Ларисо! Завжди! Моєму життю, моїй свободі, тому, що я не сиджу в цій сірій коробці, як ти!

Я відкинулася на спинку стільця, тримаючи чашку в руках. Її слова не зачепили мене. Вони були порожні, як її рюкзак.

— Заздрила? — я майже посміхнулася, але посмішка вийшла гіркою. — Чому, Олено? Твоєму вмінню кидатися в обійми першого ліпшого, хто пообіцяє тобі золоті гори? Чи тому, як ти проміняла нашу пам’ять на його брехливі слова? Ти називаєш це свободою? Ні, це не свобода. Це дурість. І ти заплатила за неї всім, що мала.

Вона відкрила рот, але слів не було. Її обличчя змінилось до невпізнання. Я встала, підійшла до неї ближче, так, що вона відступила на крок.

— Знаєш що? Ти сама зруйнувала все, що в нас було. І тепер ти хочеш, щоб я тебе врятувала? У мене не притулок для тих, хто ротринькав усе. Забирайся, Олено. І не повертайся.

Вона стояла, наче закам’яніла. А потім, не сказавши ні слова, розвернулася і пішла до дверей. Я чула, як клацнув замок, як її кроки затихли на сходах. І тільки тоді я відчула, як важко дихати.

Я пам’ятаю той день, коли все почалося. Це було літо, спекотне і задушливе, коли повітря пахло розпеченим асфальтом і квітами з сусіднього парку.

Ми з Оленою сиділи на балконі маминої квартири, пили холодний компот і сміялися над дурними жартами. Тоді вона ще була моєю сестрою — не тінню, не чужинкою, а просто Оленкою, яка любила заплітати мені коси й красти мої сережки.

— Ларисо, ти коли-небудь думала, що можна просто взяти і змінити все? — вона раптом стала серйозною, крутячи в руках склянку. — Ну, знаєш, вирватися з цього одноманітного життя?

Я знизала плечима. Мені подобалося моє життя. Просте, стабільне, з роботою в бібліотеці, де я могла годинами гортати старі книги, і вечорами, коли я пекла печиво за маминим рецептом.

— А тобі що, погано? — я посміхнулася. — У нас є дім, є спогади. Чого ще треба?

Вона скривилася, наче я сказала щось образливе.

— Дім? Це ж просто стіни, Ларисо. Стара квартира, яка пахне минулим. Я хочу більшого. Хочу жити так, щоб кожен день був пригодою.

Я тоді не надала її словам значення. Олена завжди була такою — мрійливою, трохи легковажною. Вона любила яскраві сукні, гучну музику і чоловіків, які обіцяли їй зірки з неба.

Я ж була іншою — спокійною, розсудливою, як мама казала, «з головою на плечах». Мабуть, тому ми так добре доповнювали одна одну. Або мені так здавалося.

Через кілька тижнів Олена познайомилася з Богданом. Він з’явився в її житті, як вихор — високий, харизматичний, з дорогими годинниками і широкою посмішкою. Він був бізнесменом, або принаймні так себе називав. Олена сяяла поруч із ним, наче сонце.

— Ларисо, ти б його бачила! — вона розповідала про нього, сидячи на тому ж балконі, тримаючи в руках новенький телефон, який він їй подарував. — Він знає, як жити. У нього плани, великі плани! Він каже, що ми можемо відкрити свою справу, переїхати за кордон. Уявляєш, я в Парижі?

Я слухала, але в душі щось стискалося. Не від заздрощів, а від тривоги. Богдан здавався мені надто ідеальним, надто блискучим. Але я не хотіла псувати їй настрій.

— Тільки будь обережна, гаразд? — сказала я тихо. — Ти його ще мало знаєш.

Вона розсміялася, наче я пожартувала.

— Обережна? Ларисо, ти завжди така нудна! Життя — це ризик. Якщо не ризикувати, то що це за життя?

Минуло кілька місяців, і Олена змінилася. Вона рідше заходила до мене, рідше дзвонила. Її життя тепер крутилося навколо Богдана — його вечірок, його друзів, його планів. Одного вечора вона прийшла до мене з несподіваною новиною.

— Ларисо, я вирішила продати квартиру, — сказала вона, сидячи за нашим кухонним столом. Її очі блищали, але не від радості, а від якогось дивного запалу.

Я завмерла, тримаючи ложку в руці.

— Яку квартиру? Мамину?

— Ну а яку ще? — вона знизала плечима, наче це було щось буденне. — Богдан каже, що це зайвий капітал. Ми вкладемо гроші в його бізнес, і через рік я матиму вдвічі більше. А може, й будинок десь біля моря.

Я відчувала, як усе всередині холодіє.

— Олено, це не просто квартира. Це наш дім. Це місце, де ми з тобою росли. Де мама.

— Ой, припини, — перебила вона, закотивши очі. — Ти завжди така сентиментальна. Це просто стіни, Ларисо. А я хочу жити, а не чіплятися за минуле.

Я намагалася її переконати. Я благала, просила, нагадувала про мамині слова, про те, як вона хотіла, щоб ми трималися разом. Але Олена лише сміялася.

— Ти просто боїшся змін, — сказала вона. — Ти живеш у своєму маленькому світі, де все передбачувано. А я хочу більшого. І Богдан мені це дасть.

Того вечора вона пішла, а я залишилася сидіти за столом, дивлячись на порожню чашку. Я відчувала, що втрачаю не тільки квартиру, а й сестру.

Минуло пів року. Олена зникла з мого життя. Вона не відповідала на дзвінки, не писала. Я чула від знайомих, що вона живе з Богданом у розкішній квартирі, їздить на дорогій машині, носить брендові речі. Я намагалася радіти за неї, але тривога не відпускала.

А потім вона з’явилася на моєму порозі. Той вечір, коли вона стояла в моїм передпокої, став початком кінця. Я дізналася, що Богдан пустив за вітром усе, що вона мала. Ніякого бізнесу не було.

Були лише його брехня, борги і зникнення. Олена залишилася ні з чим — без грошей, без дому, без нього.

— Ларисо, я не знала, куди йти, — сказала вона, коли я налила їй чаю. — Я думала, він мене любить. Я думала, ми будемо разом.

Я слухала, але не могла знайти в собі співчуття. Не тому, що я була черствою. Просто я пам’ятала, як вона сміялася з моїх слів, як називала мене нудною, як проміняла нашу пам’ять на його обіцянки.

— І що ти тепер хочеш? — спитала я. — Щоб я тебе пожаліла? Чи щоб я дала тобі гроші?

Вона похитала головою.

— Я хочу почати спочатку. Допоможи мені, Ларисо. Ти ж моя сестра.

Я подивилася на неї — на її засмучене обличчя, на її тремтячі руки. І в ту мить я зрозуміла, що не можу її пробачити. Не зараз. Може, ніколи.

Я дала їй пакет із речами — старий одяг, який залишився від прибиральниці, що працювала в бібліотеці. Я написала їй номер телефону агенції, яка наймає людей на низькооплачувану роботу. Я не могла дати їй більше. Не тому, що не хотіла, а тому, що вона сама вибрала цей шлях.

— Це твій шанс, — сказала я, простягаючи їй листок. — Почни з малого. Зароби на кімнату. Зароби на щось своє.

Вона взяла листок, не дивлячись мені в очі. А потім пішла. Я стояла біля вікна, слухаючи, як її кроки затихають. Я не знала, чи повернеться вона. І чи хочу я цього.

Моя кухня знову стала тихою. Я вимила чашку, поставила її на полицю. Порядок повернувся. Але щось у мені змінилося. Я дивилася на ромашки на чашці і думала про маму. Про те, як вона завжди казала, що сім’я — це головне. Але що робити, коли сім’я сама тебе зраджує?

Можливо, я мушу їй допомогти?

Головна картинка ілюстративна.