fbpx
Історії з життя
Виходячи з будівлі жінка, яка мала сталевий характер, яка поховала колись і чоловіка, і сина, яка, щоб забутися, відбудувала притулок на двісті собак, щоб продовжувати жити. Вона плакала

Сивий дідусь, приблизно сімдесяти років, ходив неподалік вольєрів і весь час, когось видивлявся. Працівниця притулку помітила це і підійшла до нього.

– Вам щось потрібно? – запитала вона: – Ви когось шукаєте?

– О ні! Ні! Ви не хвилюйтеся! Я тільки подивлюся. Можна, можливо? – відповів він.

– Так звісно. Дивіться, заради бога! – здивовано відповіла вона.

Дідусь ще довго ходив і дивився на кожну собаку. Складалося враження, що ніби він знайомився з кожним жителем цього притулку. Він пройшовся кілька разів по колу і зупинився біля одного вольєра. Там в кутку, притулившись до стіни, сидів собака. Він був не такий як всі інші. Не виляв хвостом, не дивилася благальним поглядом. Він просто сидів і дивився кудись убік.

– А що з ним? – запитав дідусь.

– А, це Берта! Їй років шість напевно. Нещодавно у нас. Попала під колеса. Господиня відмовилася і сусідка привезла сюди. Зробили все можливе, але на жаль лапу врятувати не вдалося.

– І що тепер бігати не буде?

– Чому ж?! Буде. Тільки вона відтоді не виходить з вольєру. Не знаю, може боїться?

– А можна я його собі заберу? – благав дідусь.

Жінка подивилася на нього і подумала: – Так, куди тобі діду!? Ти і сам однією ногою на тому світі, а потім ще й вона залишиться на вулиці.

– Давайте, ми подумаємо, а завтра дамо відповідь. Добре?

– Добре. Я тоді завтра зайду. До побачення.

Хвіртка зачинилися і дідусь повільним кроком пішов. На ранок, ще притулок був закритий, але він уже чекав біля хвіртки.

– А, це знову ви! Доброго дня. Ми тут порадилися з директором. Ми не можемо вам віддати цього собаку. Він нездужає, йому догляд потрібен.

Дідусь засмутився. І навіть жінці здалося, що сплакнув. Він розвернувся і пішов.

Після обіду працівники пішли прибирати вольєри. А там, біля того ж вольєра, стояв той самий дідусь. І про щось розмовляв з собакою. Жінка підійшла і знову нагадала, що вони не зможуть віддати йому собаку.

Протягом місяця, кожного разу приходячи до притулку, працівники зустрічали цього старого. І кожен раз він підходив до одного і того ж вольєру, і знову, і знову про щось говорив з собакою. Всі вже давно звикли до нього і часом навіть уваги не звертали. Але одного разу директор не витримала і сказала:

– Людо, а віддай ти йому його! Все одно не вийде з вольєра. Може тоді заспокоїться?

Працівниця підійшла і відкрила двері. Дідусь зайшов всередину, сів поруч з собакою і вже через секунду вони удвох вийшли звідти. Подиву не було меж на обличчях жінок. Дідусь і собака ходили по території притулку. Зупинялися, щоб віддихатися і знову вирушали на прогулянку. Так почалася дружба між Бертою і Володимиром Олександровичем (так звали старого)

Володимир Олександрович приходив кожен день. Берта визнавала тільки його. Вони гуляли, раділи, але більше мовчали. Сидячи біля якогось дерева вони сумно дивилися кудись в далечінь. Повертаючись назад до притулку вони довго прощалися дивлячись один одному в очі.

Через кілька місяців директор запропонувала йому забрати Берту назавжди, але він відмовився. Жінка добряче здивувалася. Чому? Адже він так хотів цього. Володимир Олександрович не хотів відповідати на це питання і кожен раз відвертався, щоб його сльози ніхто не міг побачити. Жінка вирішила з’ясувати чому і одного разу простежила за дідусем.

Після притулку дідусь кульгаючи пішов в бік околиці міста. Жінка за ним. Вони йшли приблизно годину. Потім дідусь підійшов до будівлі і зник за дверима. Вона підійшла до дверей і тут же присіла. На дверях висіла табличка, а на ній напис ПНІ, в простолюдді – будинок престарілих. Вона не знала що й думати. Зайшла в будівлю і підійшла до завідуючої, щоб дізнатися про Володимира Олександровича. Там їй розповіли, що він тут уже більше десяти років. Що потрапив у автопригоду, ногу врятувати не вдалося і що донька привезла його сюди і більше її ніхто не бачив. Виходячи з будівлі жінка, яка мала сталевий характер, яка поховала колись і чоловіка, і сина, яка, щоб забутися, відбудувала притулок на двісті собак, щоб продовжувати жити. Вона плакала.

Вона багато разів бачила, як покидають собак привозячи їй в притулок, але щоб ось так людину. Та ще власного батька.

Всю дорогу назад вона плакала.

Тоді, йдучи з цього будинку, вона прийняла єдино правильне рішення…

Минув час і сьогодні вона прокинулася щасливою.

Пішла на кухню, включила чайник і вийшла на балкон.

– Тату! Ви там з Бертою акуратніше по заметах скачіть! Не молоді вже. Гаразд Берті п’ятнадцять, а тобі то вісімдесят сьогодні.

– Так, ладно тобі доню! Нам не більше вісімнадцяти…

Автор: Ігор Шiхов.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page
facebook