fbpx

Вийняла зі сховку ключ і нишком відчинила двері. На самих пальчиках пройшла у їхню кімнату, аби обійняти найріднішого. Прочинила двері і вражено зупинилась не в силах осягнути побаченого

Маринка їхала і ховала щасливу посмішку у долоні. Хіба хто може її зрозуміти? За вікном її рідне, колись таке красиве а тепер геть розгромлене місто. Гори цегли, бетону, плити, які колись слугували дахом чийогось дому. Від побаченого сльози стікали по обличчю, а на вустах бриніла посмішка щастя – вона їде додому. Нарешті додому!

Вирішила своєму Валентину сюрприз зробити. Нічого йому про своє прибуття не казала. Він ледь не щоденно просить їх усіх сидіти за кордоном у безпеці. Каже, що так і йому спокійніше.

Маринка з донькою і онукою майже сім місяців тому поїхали з рідного дому “на трішки пересидіти”. Спочатку в Україні були, а потім вирішили їхати за кордон. Там хресна її онучки влаштувалась уже і кликала до себе, мовляв і житло є і робота знайдеться. Довго вагались, але її Валентин настояв – їдьте.

Маринка як тільки влаштувались усе додому поривалась, але Валентин відраджував:

— Ти чого сюди будеш їхати? Не з твоїм здоров’ям усе це переживати. Я й добу у підвали сиджу, а ти зможеш?

Вона б змогла, аби з ним поруч, але донька просила залишитись. Молила не робити її сиротою, та й онука плакала постійно. Так і тягнула оті місяці розлуки. Лиш голос коханого чоловіка рятував:

— Помідори посадив і картоплю, грядки засіяв, ото врожаю нам буде. – розповідав їй. – А я борщу наварив зі щавлем і капустою і буряком. Такий гарний, але ох і кислий же вийшов! То я й вилив.

Сміялись увесь той час і сумували вони разом. Кожну мить життя були поруч, але за тисячі кілометрів одне від одного.

А оце не витримала, зібрала сякі-такі пожитки і рушила додому. Досить їй уже чужого хліба, наїлась! Донька уже й слова не казала. Знала свою маму і розуміла, що то вже крайня точка. Пообіцяла лиш тату нічого не казати, перехрестила на дорогу і міцно обійняла.

Маринчин протяг прибув о четвертій ранку. Валентину вона не телефонувала – викликала таксі і поїхала додому у передчутті  довгоочікуваної зустрічі. Уже бачила як зайде нишком у рідний дім, приготує чоловіку його улюблених оладок до сніданку і запашної кави. Перед очима їхня альтанка у дворі і вони у ній лиш удвох у всьому білому світі.

Таксі спинилось за кілька будинків від її. Розрахувавшись з водієм Маринка щасливим птахом випурхнула з авто. Дім! Рідний дім! Не йшла, бігла до свого паркану. Навіть хвіртку і ту поцілувала, так уже скучила за всім.

Зайшла у двір – напрочуд чисто. Її Валентин не славився любов’ю до порядку, а тут прямо замилувалась. Майнула думка – донька все татові розповіла, він підготувався, але ні! Дім замкнено.

Вийняла зі сховку ключ і нишком відчинила двері. На самих пальчиках пройшла у їхню кімнату, аби обійняти найріднішого. Прочинила двері і вражено зупинилась не в силах осягнути побаченого.

Людка! Поруч із її Валентином Люда, дружина її покійного брата.

Вийшла тихцем з дому. Враз, ніби потемніло усе довкола. Не любим став двір прибраний чужою жінкою, не милі квіти, які доглядала розлучниця.

Вийшла з двору і викликала таксі. Повернулась на вокзал. Зачекала трішки, а потім робленим дзвінким, щасливим голосом повідомила чоловіка, що приїхала і очікує його на вокзалі:

— Лиш з потяга вийшла, думала сюрприз зробити, але ти ж знаєш мене! Давно дома не була, ще щось наплутаю. Приїдь забери.

Він приїде і зі сльозами на очах розповідатиме, як скучав. Сваритиме і радітиме водночас, за те що повернулась. Маринка слухатиме, дивитиметься і очам своїм не віритиме. Чи й справді вона усе те бачила, чи здалось?

А ввечері прийде Людмила привітати її з поверненням. Маринка все чекала, що вони видадуть себе хоч чимось, але ні. Ніби чужі одне одному, ніби й не бачила їх Маринка разом ще сьогодні вранці.

— Коли у мене була та сама ситуація, мамо, – скаже їй донька після того, як вона розповість їй усе, – Ти порадила мені розлучитись, адже не сила жити з людиною і знати, що вона тобі говорить неправду. Але тут інше. Не знаю, навіть що і сказати. Він прекрасний чоловік, тато і дідусь. Чи варто зараз думати про розлучення, коли ви вже все життя разом прожили? Можливо, то було випадково між ними, а може… А може мамо то вже роками, може не дарма дядько Борис на той світ пішов, може дізнався їхню таємницю? Не знаю, мамо. Ви завжди будете моїми батьками, але тут я тобі не порадник.

Маринка покладе слухавку і погляне у вікно. Валентин саме рубав дрова. Побачив її силует, посміхнувся щасливо, помахав і знову став до роботи.

А Маринка лиш зітхнула. І що його робити?

Анна Корольова.

26,10,2022

Головне фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page