Отож, мені було сорок дев’ять років, коли я наважилася таки на цю авантюру – друге заміжжя, сумно мені, бачте було, на дивані лежати та кота гладити, а тут Семен з коханням і донька з прогнозами:
– Мамо, ти отак на той світ підеш одна з котом? Хто й дізнається, що тебе не стане і отак будеш в квартирі з котом, поки сусіди не почують.
Я на той момент відчувала себе квітучою жінкою, вільною в усіх відносинах, що хотіла – те й робила, але ту думку донька як посіяла, то я й стала думати. От зараз я ще маю кілька кавалерів, але з кожним роком їх меншатиме і залишаться не обов’язково найкращі. Тому й почала до Семена придивлятися. Він був розлученим, мав теж дітей двох дорослих, дві доньки, і казав, що хоче старість доживати в селі, в приватному будинку, щоб онуки приїжджали і разом свята справляли.
– Ти собі уявляєш, яка то краса буде, коли прокидаєшся від щебету птахів, а не від того, що хтось під вікнами машину заводить чи сигналізація пів ночі виє.
І та картина мене теж полонила і я вирішила, що це буде чудово.
Ми одружилися. продали свої обидві квартири і купили будинок в селі, добротний з усіма вигодами, недалеко від міста.
Поки там дещо переробляли, то пройшло роки три і ці роки справді були найщасливіші і нашому спільному житті, бо далі таке почалося, що й не знаю, як це припинити.
Так, почали здійснюватися Семенові мрії – почали приїжджати до нього діти та онуки. Чудово, правда ж?
Але все це почало лягати на мої руки – нагодувати, покласти спати, організувати дозвілля і випровадити з цілими багажниками продуктів.
Семен казав, що треба мати все своє, тим більше, що в селі можна парники поробити, посадити малину, смородину, аґрус, полуницю. Консервувати це все на зиму, щоб потім … роздати все його дітям.
Розумієте, він теж працює на полі, нічого не кажу, але я працюю в рази більше, а моя донька нічого з того не отримує, бо просто не встигає приїхати, як Семенові доньки все спорожнили.
Я вже почала відкладати і їй трохи, то взагалі буча знялася – Семен побачив.
– А що це ти тут банок наскладала?, – питає мене.
– Я доньці відклала, як приїде, то забере собі, – кажу.
– А, бо я їх віддав Світлані, вона їх знайшла і каже, що дуже вже сливи їй подобаються, то й спитала чи можна взяти, то я й віддав.
Я вся аж плямами пішла.
– А моя донька що візьме, коли вже погріб і комора порожні?
– Та капуста буде квашена, чи яблук назбираємо, – каже.
Ну, ви чуєте? Моїй доньці квашену капусту, а їм, які палець об палець не вдарили – все, що душа забажає.
Я втомилася, я не відпочиваю ніколи, а до того я просто чудово жила! Літо для мене просто суцільний стрес, бо ж ті доньки лишають в діда дітей на літо і хто їх має глядіти, годувати і обпирати? Так, я, яка їм не мати! Вони вже й не питають чи можна чи ні, просто везуть і лишають, бо у них справи – то відпустка, то відрядження, то ще щось.
Я б радо кудись поїхала, але ж куди я дінуся, коли я сама, цими руками, які аж чорні від роботи, продала свою власність!
Семен не розуміє мене, починає ображатися, чому я не хочу нічого садити, каже, що взяв жінку-ледарку і вже шкодує. Знаєте. У нас такі бувають суперечки, що в цьому раю птахи нас минають, а мали б щебетати…
Як вийти з цієї ситуації, як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота