— Валентино Петрівно, досить! — мій голос тремтів, але я не відступала. — Якщо вам не подобається, як я готую, беріть каструлі й робіть усе сама. Це моя кухня, мій дім, і я більше не дозволю вам вказувати, як мені жити!

Вона різко повернулася до мене, очі звузилися в щілини.

— Твоя кухня? — процідила крізь зуби. — А хто тобі цю квартиру допоміг купити, га? Якби не мій Дмитрик, ти б досі в орендованій кімнатці тулилася!

— Ваш син тут живе, бо я його пустила, — відповіла я, відчуваючи, як усе всередині кипить. — І вас пустила тимчасово. Але пів року минуло! Пів року ви тут господарюєте, ніби це ваш дім!

— Пів року? — вона театрально притисла руку до серця. — І ти мене тепер на вулицю викидаєш? Родину?

— Викидаю, — сказала я тихо, але твердо. — Збирайте речі й шукайте собі інше місце. Сьогодні.

Вона розкрила рота, ніби риба на суші, а потім розвернулася й побігла до кімнати.

— Дмитре! Дмитрику! Ходи сюди негайно! Твоя дружина мене виганяє!

Дмитро вибіг із спальні, блідий, з розпатланим волоссям.

— Олено, це правда? — запитав він, дивлячись на мене так, ніби я чужа.

Правда, — відповіла я. — Я попросила Валентину Петрівну поїхати.

— Ти що, серйозно? — його голос піднявся. — Мою маму на вулицю? Ти зовсім збожеволіла?

— Вона пів року тут живе, Дмитре. Пів року я терплю її зауваження, її перестановки, її подруг, які приходять без попередження. А ти жодного разу не сказав їй ані слова.

— Бо вона моя мати! — вигукнув він. — І вона в біді!

— У біді? — я гірко засміялася. — Де її документи? Де хоч якась спроба знайти житло? Вона просто оселилася тут назавжди й чекає, поки я здамся.
Валентина Петрівна втерла сльози хусточкою й тихо промовила:

— Оленко, я справді завинила. Я піду. Знайду собі куточок десь…

— Нікуди ти не підеш, — Дмитро обійняв її за плечі. — Залишаєшся тут. Крапка.

— Це не тобі вирішувати, — сказала я. — Квартира моя.

— Наша, — виправив він. — Ми ж сім’я.

— Тоді поводься як чоловік, — я підійшла ближче. — Захищай мене, а не її.

Він подивився мені прямо в очі й вимовив:

— Мама для мене важливіша.

Тиша. Така густа, що можна було різати ножем.

— Повтори, — прошепотіла я.

Він відвів погляд.

Я кивнула. Усе стало на свої місця.

— Добре. Тоді живіть удвох. А я піду.

Я повернулася до спальні, витягла валізу й почала кидати туди речі. Дмитро кинувся за мною.

— Олено, ти куди?

— Геть звідси. Не можу більше дихати цим повітрям.

— Це твой дім!

— Був колись. Тепер це місце, де мене не поважають.

Валентина Петрівна стояла в дверях і тихо промовила:

— Доню, не треба так різко. Я справді можу поїхати…

— Пізно, — відповіла я, застібаючи валізу. — Ви обидва показали, хто для кого важливий.

Я вийшла в коридор, взула черевики. Дмитро тримав мене за руку.

— Хоча б до ранку почекай…

— Ні. Прощавайте.

Двері зачинилися за мною з тихим клацанням. Я спустилася сходами, вийшла на прохолодну київську вулицю й нарешті вдихнула на повні легені.

Тепер усе по порядку.

Мене звати Олена. Тоді мені було двадцять вісім, і я щиро вірила, що знайшла своє щастя.

Ми з Дмитром одружилися жили разом два роки. Ще до одруження Дмитро допоміг мені при купівлі квартири на Лівому березі Києва — не розкішної, але затишної, з балконом, звідки видно Дніпро вдалині.

Мені самій було лячно займатись таким. Гроші мала мама продала бабусин будинок і три земельні паї.

А ми тоді ще тільки зустрічались а Дмитро бачив мій стан бачив як мені важко і чесно кажучи страшно тому знайшов друга ріелтора завдяки якому я і придбала ту квартиру.

Я працювала дизайнеркою в невеликій агенції, він — менеджером у логістичній компанії. Ранками ми пили каву на кухні, вечорами дивилися серіали, обіймавшись на дивані. Усе було просто й добре.

Одного осіннього ранку, коли за вікном шелестів дощ по листю каштанів, пролунав дзвінок.

Дмитро взяв телефон і нахмурився.

— Мамо? Що сталося?

Я відразу насторожилася. Валентина Петрівна дзвонила рідко, зазвичай тільки з привітаннями на свята. Але цього разу її голос навіть крізь слухавку здавався розпачливим.

Дмитро слухав, поступово бліднучи.

— Як це… втратила квартиру? — перепитав він. — Розкажи спокійно, що саме сталося.

Розмова тривала довго. Я сиділа навпроти, тримаючи холодну чашку, і намагалася вловити сенс. Коли Дмитро поклав слухавку, він виглядав розгубленим.

— Мама каже, що її обманули з документами на квартиру, — тихо пояснив він. — Якісь проблеми з переоформленням, і тепер житла немає.

— Зовсім? — перепитала я.

— Зовсім. Просить дозволу пожити в нас, поки не розбереться.

Я мовчала. Знала, до чого все йде.

— Олено, — Дмитро взяв мене за руку. — Це ж тимчасово. Ти ж не проти? Вона моя мама.
Я подивилася на нього. Він справді хвилювався. І як можна відмовити людині, яка просить допомоги в скрутну хвилину?

— Гаразд, — сказала я. — Але тільки на кілька тижнів. Максимум місяць.

Він обійняв мене міцно.

— Дякую, кохана. Ти в мене найкраща.

Валентина Петрівна приїхала в суботу вдень. З трьома великими валізами, двома сумками й коробкою, в якій, як виявилося пізніше, були її улюблені сервіз і старі фотографії.

Щойно переступила поріг, одразу оглянула прихожу й зітхнула.

— Ой, які тісні ходи, — сказала вона замість привітання. — Я думала, у вас просторіше.

— Добрий день, Валентино Петрівно, — я посміхнулася через силу. — Проходьте, Дмитро допоможе з речами.

— А де я спатиму? — запитала вона, заглядаючи до вітальні.

— Тут розкладемо диван, — відповів син. — Постелимо свіжу білизну.

Вона тільки зітхнула важко, але промовчала.

Перші дні були терпимі. Вона розкладала свої речі, я допомагала вішати сукні в шафу, розставляти косметику у ванній.

Дякувати вона не дякувала, але я намагалася не зважати.

Але вже за тиждень почалося.

Одного вечора я милила підлогу на кухні. Вона зайшла, постояла, подивилася.

— Олено, доню, ти ж не так миєш, — сказала лагідно, але з ноткою переваги. — Треба починати з дальнього кута й рухатися до дверей. І обов’язково руками — тоді жодних розводів.

— Я завжди так роблю, — відповіла я спокійно.

— То й видно, — вона посміхнулася. — Давай я тобі покажу, як у нас у селі робили.

Вона взяла ганчірку й почала демонструвати. Я відійшла до вікна й дивилася на дощ за склом.

Наступного разу дісталося борщу.

Ми вечеряли втрьох. Я зварила борщ на курячому бульйоні, без засмажки — так люблю легший смак.

Валентина Петрівна покуштувала й скривилася.

— А де засмажка? — запитала. — Це ж не борщ, а просто юшка.

— Ми з Дмитром любимо саме такий, — відповіла я.

— Дмитрик у дитинстві їв тільки з засмажкою, — заявила вона. — З цибулькою, морквою, томатом. Ото був борщ!

Дмитро мовчав, дивлячись у тарілку.

Я подивилася на нього, чекаючи хоч слова на мій захист. Але він тільки наминав хліб.

Через два тижні вона почала переставляти меблі.

— Олено, цей стіл краще поставити біля вікна, — сказала вона одного ранку. — А диван — до стіни. Так світла більше.

— Він стоїть тут уже два роки, — заперечила я. — І нам зручно.

— Мені незручно, — відрізала вона. — І світло падає неправильно.

Вона вже потягла стіл. Я стала на порозі.

— Ні, — сказала твердо. — Залишиться, як є.

Вона здивовано підняла брови.

— Ну, як хочеш, — знизала плечима. — Тільки потім не скаржся, що темно.

Подруги Валентини Петрівни стали приходити без попередження. Дві-три пенсіонерки, з торбинками печива й пляшками компоту.

Сідали у вітальні й гомоніли до пізнього вечора.

Одного разу я повернулася з роботи раніше й застала чергове чаювання.

— Валентино Петрівно, — сказала я ввічливо, — чи не могли б ви попереджати, коли запрошуєте гостей? Я б хоч прибрала трохи.

— А навіщо попереджати? — здивувалася вона. — Це ж дім, а не музей. Хай люди приходять.

— Це мій дім, — тихо поправила я.

— Ну ти ж розумієш, про що я, — вона махнула рукою. — Не чіпляйся до дрібниць.

Місяць минув. Потім другий. Потім третій.

Коли я питала про документи й нове житло, вона зітхала й казала:

— Ой, доню, це так складно. Адвокати, папери, черги… Треба часу.

Дмитро повторював те саме:

— Потерпи ще трохи. Вона ж не назавжди.

Але я вже відчувала себе чужою у власній квартирі. Валентина Петрівна вирішувала, коли провітрювати, коли прати, який канал дивитися ввечері. Мої речі поступово витіснялися її речами.

Одного вечора я не витримала.

Я готувала гречку з куркою. Вона зайшла на кухню, понюхала й скривилася.

— Знову суха курка? — запитала. — Скільки разів казати — треба тушкувати довше, додати сметани.

І тоді щось у мені обірвалося.

Це й був той діалог, з якого я почала свою розповідь.

Після того, як я пішла, ночувала в Наталі — моєї найкращої подруги ще зі студентських років

Вона не розпитувала, просто постелила на дивані й заварила трав’яний чай.

Дмитро дзвонив і писав усю ніч. Я не відповідала.

Вранці прийшло довге повідомлення: вибачення, обіцянки, що все зміниться, що мама поїде, тільки повернися.

Я прочитала й заблокувала номер.

Розлучення пройшло швидко. Квартира була оформлена на мене ще до шлюбу — подарунок батьків. Дітей не було. Майна спільного — мінімум.

Єдина зустріч була, коли він передавав ключі. Виглядав втомленим, неголеним.

— Олено, може, ще подумаєш? — запитав тихо.

— Ні, — відповіла я. — Забирайте речі й їдьте.

— Куди нам їхати?

— Це вже ваша справа.

Через тиждень вони поїхали. Я повернулася додому й перш за все відчинила всі вікна.

Квартира потребувала свіжого повітря — і не тільки в прямому сенсі.

Я зробила невеликий ремонт: нові шпалери у спальні, світліші штори, замінила старий диван на новий, зручний. Купила багато рослин — фікуси, сансевієрії, орхідеї.

Квартира стала моєю по-справжньому.

Я повернулася до роботи з новим запалом. Записалася на йогу, почала бігати вранці вздовж Дніпра.

Зустрічалася з подругами частіше. Життя повільно, але впевнено набирало яскравих фарб.

Через рік я познайомилася з Романом. Він був зовсім інший — спокійний, уважний, з власною квартирою й чіткими кордонами.

Ми зустрічалися пів року, перш ніж я наважилася познайомити його з батьками.

Мама після знайомства сказала:

— Хороший чоловік. І головне — поважає тебе.

— Так, — погодилася я. — Поважає.

Іноді я згадую той період життя. Не з болем, а радше з подивом — як довго я дозволяла собі терпіти те, що терпіти не варто.

Тепер я точно знаю: власний дім — це місце, де ти почуваєшся захищеною. І ніхто не має права це відібрати.

Головна картинка ілюстративна.