— Валентино Петрівно, досить! — мій голос тремтів, але я не відступала. — Якщо вам не подобається, як я готую, беріть каструлі й робіть усе сама. Це моя кухня, мій дім, і я більше не дозволю вам вказувати, як мені жити!
Вона різко повернулася до мене, очі звузилися в щілини.
— Твоя кухня? — процідила крізь зуби. — А хто тобі цю квартиру допоміг купити, га? Якби не мій Дмитрик, ти б досі в орендованій кімнатці тулилася!
— Ваш син тут живе, бо я його пустила, — відповіла я, відчуваючи, як усе всередині кипить. — І вас пустила тимчасово. Але пів року минуло! Пів року ви тут господарюєте, ніби це ваш дім!
— Пів року? — вона театрально притисла руку до серця. — І ти мене тепер на вулицю викидаєш? Родину?
— Викидаю, — сказала я тихо, але твердо. — Збирайте речі й шукайте собі інше місце. Сьогодні.
Вона розкрила рота, ніби риба на суші, а потім розвернулася й побігла до кімнати.
— Дмитре! Дмитрику! Ходи сюди негайно! Твоя дружина мене виганяє!
Дмитро вибіг із спальні, блідий, з розпатланим волоссям.
— Олено, це правда? — запитав він, дивлячись на мене так, ніби я чужа.
Правда, — відповіла я. — Я попросила Валентину Петрівну поїхати.
— Ти що, серйозно? — його голос піднявся. — Мою маму на вулицю? Ти зовсім збожеволіла?
— Вона пів року тут живе, Дмитре. Пів року я терплю її зауваження, її перестановки, її подруг, які приходять без попередження. А ти жодного разу не сказав їй ані слова.
— Бо вона моя мати! — вигукнув він. — І вона в біді!
— У біді? — я гірко засміялася. — Де її документи? Де хоч якась спроба знайти житло? Вона просто оселилася тут назавжди й чекає, поки я здамся.
Валентина Петрівна втерла сльози хусточкою й тихо промовила:
— Оленко, я справді завинила. Я піду. Знайду собі куточок десь…
— Нікуди ти не підеш, — Дмитро обійняв її за плечі. — Залишаєшся тут. Крапка.
— Це не тобі вирішувати, — сказала я. — Квартира моя.
— Наша, — виправив він. — Ми ж сім’я.
— Тоді поводься як чоловік, — я підійшла ближче. — Захищай мене, а не її.
Він подивився мені прямо в очі й вимовив:
— Мама для мене важливіша.
Тиша. Така густа, що можна було різати ножем.
— Повтори, — прошепотіла я.
Він відвів погляд.
Я кивнула. Усе стало на свої місця.
— Добре. Тоді живіть удвох. А я піду.
Я повернулася до спальні, витягла валізу й почала кидати туди речі. Дмитро кинувся за мною.
— Олено, ти куди?
— Геть звідси. Не можу більше дихати цим повітрям.
— Це твой дім!
— Був колись. Тепер це місце, де мене не поважають.
Валентина Петрівна стояла в дверях і тихо промовила:
— Доню, не треба так різко. Я справді можу поїхати…
— Пізно, — відповіла я, застібаючи валізу. — Ви обидва показали, хто для кого важливий.
Я вийшла в коридор, взула черевики. Дмитро тримав мене за руку.
— Хоча б до ранку почекай…
— Ні. Прощавайте.
Двері зачинилися за мною з тихим клацанням. Я спустилася сходами, вийшла на прохолодну київську вулицю й нарешті вдихнула на повні легені.
Тепер усе по порядку.
Мене звати Олена. Тоді мені було двадцять вісім, і я щиро вірила, що знайшла своє щастя.
Ми з Дмитром одружилися жили разом два роки. Ще до одруження Дмитро допоміг мені при купівлі квартири на Лівому березі Києва — не розкішної, але затишної, з балконом, звідки видно Дніпро вдалині.
Мені самій було лячно займатись таким. Гроші мала мама продала бабусин будинок і три земельні паї.
А ми тоді ще тільки зустрічались а Дмитро бачив мій стан бачив як мені важко і чесно кажучи страшно тому знайшов друга ріелтора завдяки якому я і придбала ту квартиру.
Я працювала дизайнеркою в невеликій агенції, він — менеджером у логістичній компанії. Ранками ми пили каву на кухні, вечорами дивилися серіали, обіймавшись на дивані. Усе було просто й добре.
Одного осіннього ранку, коли за вікном шелестів дощ по листю каштанів, пролунав дзвінок.
Дмитро взяв телефон і нахмурився.
— Мамо? Що сталося?
Я відразу насторожилася. Валентина Петрівна дзвонила рідко, зазвичай тільки з привітаннями на свята. Але цього разу її голос навіть крізь слухавку здавався розпачливим.
Дмитро слухав, поступово бліднучи.
— Як це… втратила квартиру? — перепитав він. — Розкажи спокійно, що саме сталося.
Розмова тривала довго. Я сиділа навпроти, тримаючи холодну чашку, і намагалася вловити сенс. Коли Дмитро поклав слухавку, він виглядав розгубленим.
— Мама каже, що її обманули з документами на квартиру, — тихо пояснив він. — Якісь проблеми з переоформленням, і тепер житла немає.
— Зовсім? — перепитала я.
— Зовсім. Просить дозволу пожити в нас, поки не розбереться.
Я мовчала. Знала, до чого все йде.
— Олено, — Дмитро взяв мене за руку. — Це ж тимчасово. Ти ж не проти? Вона моя мама.
Я подивилася на нього. Він справді хвилювався. І як можна відмовити людині, яка просить допомоги в скрутну хвилину?
— Гаразд, — сказала я. — Але тільки на кілька тижнів. Максимум місяць.
Він обійняв мене міцно.
— Дякую, кохана. Ти в мене найкраща.
Валентина Петрівна приїхала в суботу вдень. З трьома великими валізами, двома сумками й коробкою, в якій, як виявилося пізніше, були її улюблені сервіз і старі фотографії.
Щойно переступила поріг, одразу оглянула прихожу й зітхнула.
— Ой, які тісні ходи, — сказала вона замість привітання. — Я думала, у вас просторіше.
— Добрий день, Валентино Петрівно, — я посміхнулася через силу. — Проходьте, Дмитро допоможе з речами.
— А де я спатиму? — запитала вона, заглядаючи до вітальні.
— Тут розкладемо диван, — відповів син. — Постелимо свіжу білизну.
Вона тільки зітхнула важко, але промовчала.
Перші дні були терпимі. Вона розкладала свої речі, я допомагала вішати сукні в шафу, розставляти косметику у ванній.
Дякувати вона не дякувала, але я намагалася не зважати.
Але вже за тиждень почалося.
Одного вечора я милила підлогу на кухні. Вона зайшла, постояла, подивилася.
— Олено, доню, ти ж не так миєш, — сказала лагідно, але з ноткою переваги. — Треба починати з дальнього кута й рухатися до дверей. І обов’язково руками — тоді жодних розводів.
— Я завжди так роблю, — відповіла я спокійно.
— То й видно, — вона посміхнулася. — Давай я тобі покажу, як у нас у селі робили.
Вона взяла ганчірку й почала демонструвати. Я відійшла до вікна й дивилася на дощ за склом.
Наступного разу дісталося борщу.
Ми вечеряли втрьох. Я зварила борщ на курячому бульйоні, без засмажки — так люблю легший смак.
Валентина Петрівна покуштувала й скривилася.
— А де засмажка? — запитала. — Це ж не борщ, а просто юшка.
— Ми з Дмитром любимо саме такий, — відповіла я.
— Дмитрик у дитинстві їв тільки з засмажкою, — заявила вона. — З цибулькою, морквою, томатом. Ото був борщ!
Дмитро мовчав, дивлячись у тарілку.
Я подивилася на нього, чекаючи хоч слова на мій захист. Але він тільки наминав хліб.
Через два тижні вона почала переставляти меблі.
— Олено, цей стіл краще поставити біля вікна, — сказала вона одного ранку. — А диван — до стіни. Так світла більше.
— Він стоїть тут уже два роки, — заперечила я. — І нам зручно.
— Мені незручно, — відрізала вона. — І світло падає неправильно.
Вона вже потягла стіл. Я стала на порозі.
— Ні, — сказала твердо. — Залишиться, як є.
Вона здивовано підняла брови.
— Ну, як хочеш, — знизала плечима. — Тільки потім не скаржся, що темно.
Подруги Валентини Петрівни стали приходити без попередження. Дві-три пенсіонерки, з торбинками печива й пляшками компоту.
Сідали у вітальні й гомоніли до пізнього вечора.
Одного разу я повернулася з роботи раніше й застала чергове чаювання.
— Валентино Петрівно, — сказала я ввічливо, — чи не могли б ви попереджати, коли запрошуєте гостей? Я б хоч прибрала трохи.
— А навіщо попереджати? — здивувалася вона. — Це ж дім, а не музей. Хай люди приходять.
— Це мій дім, — тихо поправила я.
— Ну ти ж розумієш, про що я, — вона махнула рукою. — Не чіпляйся до дрібниць.
Місяць минув. Потім другий. Потім третій.
Коли я питала про документи й нове житло, вона зітхала й казала:
— Ой, доню, це так складно. Адвокати, папери, черги… Треба часу.
Дмитро повторював те саме:
— Потерпи ще трохи. Вона ж не назавжди.
Але я вже відчувала себе чужою у власній квартирі. Валентина Петрівна вирішувала, коли провітрювати, коли прати, який канал дивитися ввечері. Мої речі поступово витіснялися її речами.
Одного вечора я не витримала.
Я готувала гречку з куркою. Вона зайшла на кухню, понюхала й скривилася.
— Знову суха курка? — запитала. — Скільки разів казати — треба тушкувати довше, додати сметани.
І тоді щось у мені обірвалося.
Це й був той діалог, з якого я почала свою розповідь.
Після того, як я пішла, ночувала в Наталі — моєї найкращої подруги ще зі студентських років
Вона не розпитувала, просто постелила на дивані й заварила трав’яний чай.
Дмитро дзвонив і писав усю ніч. Я не відповідала.
Вранці прийшло довге повідомлення: вибачення, обіцянки, що все зміниться, що мама поїде, тільки повернися.
Я прочитала й заблокувала номер.
Розлучення пройшло швидко. Квартира була оформлена на мене ще до шлюбу — подарунок батьків. Дітей не було. Майна спільного — мінімум.
Єдина зустріч була, коли він передавав ключі. Виглядав втомленим, неголеним.
— Олено, може, ще подумаєш? — запитав тихо.
— Ні, — відповіла я. — Забирайте речі й їдьте.
— Куди нам їхати?
— Це вже ваша справа.
Через тиждень вони поїхали. Я повернулася додому й перш за все відчинила всі вікна.
Квартира потребувала свіжого повітря — і не тільки в прямому сенсі.
Я зробила невеликий ремонт: нові шпалери у спальні, світліші штори, замінила старий диван на новий, зручний. Купила багато рослин — фікуси, сансевієрії, орхідеї.
Квартира стала моєю по-справжньому.
Я повернулася до роботи з новим запалом. Записалася на йогу, почала бігати вранці вздовж Дніпра.
Зустрічалася з подругами частіше. Життя повільно, але впевнено набирало яскравих фарб.
Через рік я познайомилася з Романом. Він був зовсім інший — спокійний, уважний, з власною квартирою й чіткими кордонами.
Ми зустрічалися пів року, перш ніж я наважилася познайомити його з батьками.
Мама після знайомства сказала:
— Хороший чоловік. І головне — поважає тебе.
— Так, — погодилася я. — Поважає.
Іноді я згадую той період життя. Не з болем, а радше з подивом — як довго я дозволяла собі терпіти те, що терпіти не варто.
Тепер я точно знаю: власний дім — це місце, де ти почуваєшся захищеною. І ніхто не має права це відібрати.
Головна картинка ілюстративна.