Я чотирнадцять років працювала в Італії, щоб забезпечити своїм дітям краще майбутнє. Заробляла на їхню освіту, житло, мріяла, щоб у них усе було добре.

І ось нарешті я повернулася додому, до України, до своїх дітей і онуків. Донька Марія вже заміжня, виховує однорічного синочка Остапа, а син Тарас одружений і має двох діточок.

Я допомогла їм обом облаштувати власні домівки, а вони віддячили мені, відремонтувавши мою стару хату в селі. Але радість возз’єднання затьмарила несподівана подія, яка стала справжнім випробуванням для нас усіх. Та коли я думала, що гірше вже не буде, сталося щось, що змінило все – і я досі не можу повірити, як це можливо.

Повернення додому було як ковток свіжого повітря після довгих років розлуки. Чотирнадцять років я мила підлоги, доглядала за літніми людьми, економила кожну копійку, щоб мої діти мали гідне життя.

Італія стала для мене другим домом, але серце завжди тягнуло до України, до моєї сім’ї. Коли донька Марія зателефонувала і сказала: “Мамо, досить уже тих заробітків, повертайся, онуки тебе чекають!”, я не могла встояти. Мої італійські подруги влаштували мені такі проводи, що я досі згадую їх зі сльозами на очах.

– Олено, як ти нас покинеш? Хто з нами тепер каву пити буде? – сміялася моя подруга Софія.

– Та я ж не назавжди прощаюся! Приїжджайте до мене в Україну, борщу наварю! – відповідала я, обіймаючи її.

– Борщу? То ти нас нагодувати хочеш чи налякати? – жартувала Анна, інша моя подруга, і ми всі реготали до сліз.

Танці, спогади, обіцянки не втрачати зв’язок – той вечір був сповнений тепла. Але в душі я вже уявляла, як обійматиму своїх онуків, як сидітиму з дітьми за одним столом, слухатиму їхні історії. Я так довго цього чекала.

Коли я приїхала, перші дні були як свято. Марія з Остапчиком бігали до мене щодня, Тарас із дружиною Оксаною та їхніми дітьми – Соломією та Левком – приїжджали на вихідні.

Ми пекли пироги, гуляли в саду, сміялися. Але я не з тих, хто може сидіти без діла. Руки самі просилися до роботи. От і вирішила я одного дня поїхати до Марії, щоб допомогти їй із хатніми справами.

– Мамо, та ти щойно приїхала, відпочивай! – казала Марія, коли я заявила, що хочу прибрати в її квартирі.

– Маріє, я чотирнадцять років чужі хати прибирала, невже свою доньку не підтримаю? – наполягала я. – Іди з Остапом на прогулянку, а я тут усе до блиску доведу.

Вона, звісно, неохоче погодилася, але взяла малого і пішла надвір. Я ж, як завжди, взялася за все з ентузіазмом. Вирішила помити вікна – ну, щоб усе сяяло, як у п’ятизірковому готелі.

Вилізла на підвіконня, взяла ганчірку, відро з водою, і не знаю, як так сталося, але нога послизнулася. Я навіть не встигла зойкнути – лише відчула, як падаю.

На щастя, Марія жила на другому поверсі, тож падіння було невисоким, але відчутним. Я спробувала встати, але нога відмовилася слухатися. Марія, яка гуляла неподалік із Остапом, побачила все і прибігла:

– Мамо! Господи, що сталося?! – Вона кинулася до мене, тримаючи малого на руках. – Не рухайся, зараз швидку викличу!

Я лежала на траві, намагаючись жартувати, щоб її заспокоїти:

– Та нічого, доню, просто вирішила траву ближче роздивитися.

Але я зрозуміла, що справа серйозна. Швидка приїхала швидко, мене забрали до стаціонару. Лікар, молодий чоловік із серйозним виразом обличчя, пояснив:

– Олено Василівно, потрібне вартісне відновлення. І реабілітація буде не швидка. Готуйтеся, що це займе кілька місяців і коштуватиме не дешево.

Я слухала його і відчувала, як усе всередині стискається. “Оце я допомогла дітям!” – крутилося в голові. Чотирнадцять років економила, відправляла кожну копійку, щоб у них усе було, а тепер сама стала тягарем.

– Мамо, не переживай, ми все оплатимо, – запевнила Марія, коли я розповіла їй про рахунок.

– Доню, звідки ж у вас такі гроші? Ти ж із Остапом, Тарас із двома дітьми, – я ледве стримувала сльози.

– Мамо, ти для нас усе життя трудилася, тепер наша черга, – твердо сказала вона.

Але я бачила, як вони з Тарасом переглядаються, як намагаються приховати тривогу. За кілька тижнів я дізналася, що вони витратили всі свої заощадження.

Тарас продав машину, яку так довго обирав, а Марія відмовилася від нового телевізора, який вони з чоловіком купили для своєї квартири.

Більше того, вони взяли кредити, щоб покрити витрати. Мені було так соромно. Я лежала в палаті і думала: “Як же так? Я ж хотіла допомогти, а тепер через мене вони в боргах”.

Одного вечора я не витримала і зателефонувала своїй італійській подрузі Наталі. Ми познайомилися ще в перший рік моєї роботи в Італії, разом прибирали в одній багатій родині. Вона завжди була такою, що могла розвеселити в найгірший момент.

– Наталю, привіт, – почала я, намагаючись звучати бадьоро.

– Оленко! Ну нарешті! Як там твої онуки? Вже борщем їх годуєш? – засміялася вона.

– Та який там борщ. Я тут у палаті лежу відпочиваю за всі роки попередні.

Я розповіла їй усе – про падіння, про відновлення, про те, як діти тягнуть усе на собі.

– Чому ти раніше не сказала? – обурилася Наталя. – Давай я тобі ліки якісь надішлю, чи що треба?

– Та ні, Наталю, не хочу вас турбувати. У вас своїх клопотів вистачає, – відповіла я.

– Олено, ти що, серйозно? Ми ж із тобою стільки разом пережили! Кажи, що потрібно, і крапка! – наполягала вона.

Я подякувала і попрощалася, думаючи, що на тому все й закінчиться. Але наступного дня мій телефон не мав спокою від повідомлень.

Мої італійські подруги – Софія, Анна, Марта, Лариса – усі писали, бажали одужання, розпитували, як я. А тоді почали приходити сповіщення з банку: 100 євро, 50 євро, 200 євро… Я не могла повірити своїм очам.

– Маріє, що це за гроші на картці? – запитала я доньку, коли вона прийшла мене провідати.

Вона перевірила рахунок і раптом заплакала.

– Мамо, це твої подруги. Вони вже 5000 євро зібрали!

Я сиділа, тримаючи телефон, і не могла стримати сліз. Ці жінки, з якими я ділила радість і смуток в Італії, які самі не завжди мали зайву копійку, зібралися і врятували мою сім’ю від боргів.

– Мамо, ти в нас така багата на друзів, – сказала Марія, обіймаючи мене. – Ти ж для всіх завжди була як рідна.

Того вечора я написала кожній із подруг. Дякувала, плакала, обіцяла, що як тільки одужаю, пригощу їх усіх українськими варениками. І знаєте, що найдивніше?

Ця підтримка дала мені не лише гроші, а й сили. Я зрозуміла, що не сама, що в мене є люди, які мене цінують. І я просто мушу видужати, щоб не підвести їх.

Реабілітація була нелегкою. Щодня я вчилася заново ходити, робила вправи, хоч інколи хотілося все кинути. Але щоразу, коли було важко, я згадувала, як Софія писала: “Олено, ти ж у нас сильна, як український дуб, тримайся!” І я трималася.

Одного дня, коли я вже могла ходити з милицями, Марія запросила мене до себе на вечерю. Там був і Тарас із сім’єю. Ми сиділи за великим столом, діти ганяли по хаті, а я дивилася на них і думала: “Це і є щастя”.

– Мамо, а розкажи, як ти в Італії жила, – попросила Соломія, Тарасова донька.

– Ой, Соломійко, то ціла книга історій! – засміялася я. – Але знаєш, що найголовніше? Там я знайшла не лише роботу, а й друзів, які мене зараз врятували.

– А вони приїдуть до нас? – запитав Левко.

– Обов’язково! – відповіла я. – І я їх варениками нагодую, як обіцяла.

Тарас підняв келих із компотом (бо ми ж із дітьми!) і сказав:

– За тебе, мамо. І за твоїх подруг. Ви всі – неймовірні.

Тепер я продовжую реабілітацію, але вже з посмішкою. Знаю, що попереду ще багато роботи, але з такими людьми поруч я вірю, що все буде добре.

А ви маєте таких друзів, які готові прийти на допомогу в найскладніший момент? Якщо так, тримайте їх міцно – вони безцінні.

Головна картинка ілюстративна.