fbpx
Історії з життя
Вирішила відпускати чоловіка 1-2 рази в тиждень до неї, а весь інший час хай буде з нами. Чи правильно я вчинила?

Таке важко розповісти навіть найкращій подрузі, не кажучи про своїх рідних. Одружені ми вже 4 роки. У нас росте чудовий синочок, йому рік і вісім місяців. Він найбільша радість в моєму житті. Все було чудово, поки в наше сімейне щастя не вклинилася вона – перша любов чоловіка…

Хоча, звичайно, не все безхмарно було, але в якій сім’ї не буває сварок. А може, чоловік мене спеціально провокував, постійно чіплявся: то в квартирі не прибрано, то ще щось, хоча де тут встигнеш стерильну чистоту навести з таким живчиком. А потім почалися нескінченні затримки на роботі. Відразу важко було, а потім ми і до цього звикли: цілий день разом граємось, порядок наведемо, в магазин збігаємо, їсти приготуємо. Живемо окремо, тому допомоги чекати нізвідки.

А потім… Він сказав, що нам треба розходитися, кохання між нами немає і не було, і пішов спати в іншу кімнату. Два тижні так поводився, поки не зізнався, що кохає її. У неї позаду два невдалі шлюби і донька, ось він і вирішив її ощасливити. Мене немов крижаною водою облили. Що робити? Перша реакція – виставити за двері з речами, а їй напакостити. Подумала, вирішила, що вони тільки цього і чекають, а я кохаю свого чоловіка, єдиного чоловіка в своєму житті. Я не уявляю свого життя без нього.

До того ж, наш синочок так потребує чоловічої ласки. Ось і я вирішила відпускати чоловіка 1-2 рази в тиждень до неї, а весь інший час хай буде з нами. Чи правильно я вчинила? Принаймні він не пішов, грюкнувши дверима. Синочок буде бачити рідного батька, а не «чергового дядю Васю». А я засинаю і прокидаюся в обіймах коханої людини, не кожен день, але все-таки… Неповна сім’я – це неповноцінна сім’я, я так вважаю.

Начебто все непогано, чоловік почав до мене навіть з ніжністю ставитися: «Раз такі справи, я тебе теж шкодувати буду». Тільки щось кішки на душі шкребуть, коли одна залишаюся, відчуваю себе покинутою, нещасливою. Найбільше боюся, що насправді мене покине, піде до неї зовсім. Каже, що я молода, симпатична, може, ще раз заміж вийду. Хочеться бути оптимісткою.

Але кому я потрібна в 27 років, та ще з дитиною на руках? І не зможу я більше ні з ким жити, крім нього. Після такого досвіду. Мріяла про щасливу родину з купою діточок, а ось так вийшло. Коли зовсім важко, молюся Богородиці, легше стає. Виходимо на вулицю – посміхаюся, він приходить – посміхаюся, весь інший час потихеньку божеволію.

Вирішила восени синочка в садок віддати, на роботу вийти. Де знайти сили жити далі? Каюсь, в якийсь момент мені навіть цього не хотілося. Синок врятував: підійшов і обійняв крихітними рученятами. Ну як я можу його самого залишити? Ніколи не думала, що зможу так когось не переносити, а тепер бажаю розлучниці лише того, що вона завдала мені.

Господи, прости мене. Що мені робити? Так хочеться зберегти сім’ю, мрію про ще одну дитинку, але, видно, не судилося. Все щастя дістанеться їй. Допоможіть, самій важко оцінити ситуацію. Щаслива мама і не дуже щаслива дружина.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page