Дитячий майданчик – як великий мурашник. Мій син із задоволенням там грається щодня, як правило, у пісочниці, зі своїм улюбленим трактором.
Одного вечора я стояв за межами майданчика, синок щось знову будував, навколо крутилися інші діти. І ось, до сина підійшов його ровесник і в розпал «будівництва» простяг руку за трактором. Син здивовано глянув на того, хто бажав відібрати його техніку, і сховав трактор за спину.
Хлопчик заголосив на всю, після чого до нього підбігла мама, щось запитала, і почала щось там говорити моєму сину. Я швидко наблизився, аби зрозуміти суть. Підходив якраз на фразі:
— Треба ділитись. Ніхто не любить жмикрутів.
Я м’яко повідомив матусі що це річ мого сина, власне. І він не навчений роздавати свої речі просто так. З сестрою і родичами він ділиться завжди, а вийти за поріг квартири і роздавати усім свою улюблену іграшку? Ні ми такому дитину не вчимо.
Потрібно було бачити очі панянки. Таке враження що я сказав щось неймовірне.
— І як ви бачите майбутнє з таким підходом до виховання? – запитує у мене.
Тоді я попросив у неї її телефон. Дівчина здивовано підняла брови і кинула:
— Ще чого.
— Тобто ви, пані, вчите мою дитину тому, що самі робити не готові? Вам не здається це трошки нелогічним?
Дівчина узяла свого сина і відійшла усім своїм виглядом показуючи невдоволення і здивування. А я не розумію що не так. Чому ми повинні учити дитину того, що самі ніколи б не зробили. Для сина той тракторець дорожчий ніж телефон для тієї дівчини. Так чому моя дитина повинна відавати свою річ при першому проханні незнайомця?
Чи я не правий?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
