fbpx
Історії з життя
Вислухавши доводи незнайомки я поставив їй одне єдине і дуже просте питання. Потрібно було бачити її обличчя. Ніби я щось геть незрозуміле сказав. А я не розумію що не так, власне

Дитячий майданчик – як великий мурашник. Мій син із задоволенням там грається щодня, як правило, у пісочниці, зі своїм улюбленим трактором.

Одного вечора я стояв за межами майданчика, синок щось знову будував, навколо крутилися інші діти. І ось, до сина підійшов його ровесник і в розпал «будівництва» простяг руку за трактором. Син здивовано глянув на того, хто бажав відібрати його техніку, і сховав трактор за спину.

Хлопчик заголосив на всю, після чого до нього підбігла мама, щось запитала, і почала щось там говорити моєму сину. Я швидко наблизився, аби зрозуміти суть. Підходив якраз на фразі:

— Треба ділитись. Ніхто не любить жмикрутів.

Я м’яко повідомив матусі що це річ мого сина, власне. І він не навчений роздавати свої речі просто так. З сестрою і родичами він ділиться завжди, а вийти за поріг квартири і роздавати усім свою улюблену іграшку? Ні ми такому дитину не вчимо.

Потрібно було бачити очі панянки. Таке враження що я сказав щось неймовірне.

— І як ви бачите майбутнє з таким підходом до виховання? – запитує у мене.

Тоді я попросив у неї її телефон. Дівчина здивовано підняла брови і кинула:

— Ще чого.

— Тобто ви, пані, вчите мою дитину тому, що самі робити не готові? Вам не здається це трошки нелогічним?

Дівчина узяла свого сина і відійшла усім своїм виглядом показуючи невдоволення і здивування. А я не розумію що не так. Чому ми повинні учити дитину того, що самі ніколи б не зробили. Для сина той тракторець дорожчий ніж телефон для тієї дівчини. Так чому моя дитина повинна відавати свою річ при першому проханні незнайомця?

Чи я не правий?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page