Одне з найсвітліших почуттів – кохання – асоціювалося в мене з юністю і вродою, зачарованими поглядами й зітханнями, захватом від краси його очей та блиском її шовкового волосся, її ніжних та його сильних рук, зворушливих слів освідчення й обіцянок кохати до кінця життя. Стосунки подружжя до срібного весілля асоціювалися з повагою та взаєморозумінням у щасливих сім’ях, а після золотого весілля – зі звичкою та терпеливістю одне до одного.
Коли я дізналася про історію кохання 60-річної Марії та 65-річного Андрія, то була зворушена до сліз. То, звичайно, було не перше, зате останнє їхнє лебедине кохання. Бо закохалися вони за рік до їхніх ювілеїв і поєднали долі на його, Андрія, 65-у річницю.
Вже декілька років були вони невтішними вдівцями, хоч мали дорослих, вже одружених дітей, що проживали окремо. Особливо нелегко було Андрію, композитору й поету, як людині творчій і небайдужій до долі рідного краю. Відчай, зневіра, творчий застій… Не полегшало й після звільнення рідного міста. Жив спогадами. Та все ж змусив себе знову сісти за свій білий рояль.
В останні місяці Андрій писав лише для шухляди: не зовсім безпечно було світитися при новій владі. Він вирішив пошукати в соцмережі щось ніжне й ліричне, що ляже на мелодію, яка вже зароджувалася в його душі. І натрапив на зворушливі рядки Марії, жінки, що живе на Волині. Андрій написав їй в приват, що сподобався вірш, чи можна покласти на музику. «Звичайно, буду дуже рада», відповіла поетеса з півночі України. «Дякую за співпрацю», – написав їй композитор із півдня Батьківщини.
І полилася з-під спраглих музики пальців ніжна мелодія серця «Дотик рук».
В зустріч нашу зорі уночі
Знов розпалять вогонь кохання.
І рука обіймів на плечі
Розворушить у тілах бажання.
Хоча тінь розлуки на шляху,
Ми живемо мрією одною,
І коханням долю нелегку
Вірю, подолаємо з тобою(Борис Мамин, Марія Карпик).
Зав’язалося листування. Андрій в поетесі з Лесиного краю почав бачити Жінку. Його полонили її очі, кольору морської хвилі, приємна сивина її волосся, яка лише підкреслювала витонченість рис інтелігентного обличчя. Він закохався, як вперше в житті. І освідчився, як поет. На музику Степана Сабодаша, автора славнозвісної «Марічки» Андрій написав власний вірш-освідчення в коханні.
А що ж волинянка Марія? Вона теж закохалася у високого красивого чоловіка з благородною сивиною. Але що врода, що його ніжна лірична душа, коли на перепоні їхні літа. Сьомий десяток вони розміняли, хоч душі такі ж молоді, як в юності. І приходять на думку оптимістичні слова пісні їхнього колеги Дмитра Циганкова.
Були ми гожі, як в травні рожі,
Були уста, як маків цвіт,
Було кохання, було зітхання,
Було і нам сімнадцять літ.
І в юнь, і в старість
життя нам в радість,
Бо кожен день живем з надій.
І в 30 років, і в 40 років,
І в 50 ми молоді.
Тож чи варто перейматися роками, коли життя триває, а доля всміхається в їхню пізню осінь, в їхнє прекрасне надвечір’я, коли небо таке прекрасне в проміннях західного сонця?
Андрій залишив свій затишний будинок, свій сонячний, теплий край, що стільки років дарував йому свіжість моря, солодощі кавунів, а зараз оселився там неспокій, і лише жевріє надія на кращі часи. Він переїхав до неї, на спокійнішу Волинь. Заручилися, одружилися, повінчалися в храмі. Діти на онуки радіють їхньому щастю.
Тепер щоранку він заварює для своєї музи духмяний напій, а вона пече для нього хрумкі млинці. Разом вони читають ранкові газети, разом пишуть нові вірші, разом слухають музику. Разом вони зустрічають сонце, гуляють у парку, відпочивають в альтанці теплого надвечір’я. І щоранку дякують долі, чи, може, власному вибору – за те, що знайшли одне одного.
Це реальна історія сьогодення про реальних людей, наших співвітчизників, про яких уже чула вся Україна. Місце проживання та імена їхні трішки змінені з етичних міркувань.
Щоб ви побажали цій неймовірній парі – прекрасному подружжю і творчим людям?
