Як справжня донька я вирішила її доглядати. Водила по лікарях, клала їй записки і кишені, щоб в разі чого люди знали до кого звертатися, чи не в кожній її кишені був мій номер і адреса, куди її відводити.
Але мама перестала виходити на вулицю. В свої сімдесят дев’ять років вона втратила інтерес до телевізора, серіалів і просто дивилася в вікно та чекала.
Чекала і я, але йшов місяць за місяцем, але нічого не змінювалося. Мій запал кудись дівся, а мама й далі забувала моє ім’я.
Настала зима і в її вікно було видно заледенілі верховіття дерев. І раптом вона сказала:
– Галю, підемо колядувати?
– Мамо, я Валя.
– Галю, то підемо? Сестриці так гарно співають. Підемо? А що в хаті робити, не хочу вже в той телевізор дивитися.
Я не звертала увагу на її балаканину і готувала вечерю.
– Валю, а яке сьогодні число, – спитала мене мама просто дивлячись в очі.
– Скоро Різдво.
– Скоро…
Отак ми поговорили, а на наступний день мама пропала. Я прийшла в квартиру над вечір, вся стомлена, бо й на роботі всі наче хочуть всю роботу на наступний рік переробити, і вдома теж крутять голови мої, так що прийшла до мами вже о восьмій і була певна, що вона вже лягла спати.
Але її не було.
Я не знала що й робити. Кинулася по сусідах, далі в поліцію, почали всі шукати. Ми з чоловіком сіли в машину і до півночі їздили по місту, шукаючи маму.
Поліція її теж не знайшла.
Звичайно, що я картала себе, адже треба було прийти раніше, а далі вирішила, що чоловік теж міг би хоч раз в день подивитися як там теща, та й діти теж. Вже ми один з одним не говоримо.
Спала я не спокійно, все чекала, що мені зателефонують з поліції і справді прокинулася з самого ранку від дзвінка з невідомого номера.
– Валя? Добрий день, то твоя двоюрідна сестра Марина телефонує. Твоя мама у нас.
Поки жінка диктувала адресу, я нарешті зрозуміла, хто це. Хоч ми й були близькою родиною, але не родичалися. Ми міські давно, мама як приїхала з села в шістнадцять років, то так в село не їздила, бо я не пригадую такого.
Ми з чоловіком приїхали і я не впізнала маму. Вона весело сміялася, поралася по хаті, наче ніколи не їхала з цього села.
– Валю, а чого ти без дітей? Святвечір скоро.
– Мамо, ми їдемо додому, досить тут надокучати.
– Вона не надокучає, – обізвалася інша жінка, я так зрозуміла, що то моя тітка Галя, – Та й мені буде веселіша.
Діти розійдуться, а ми собі обоє будемо жити.
– Ви не розумієте, мама потребує спеціального догляду. Та й вигоди у вас на вулиці.
– Розберуся, доню, – каже мама, – ти їдь. Мені тут добре.
Я не знала що й робити, мама й справді за день наче помолодшала, але ж це все так просто не зникає.
– Дай їй тиждень і сама попроситься, – сказав чоловік і я погодилася з ним.
Через тиждень ми приїхали всі, то був Святвечір і тітка з мамою накрили великий стіл, де зібралося купу людей, всі співали «Бог предвічний народився», миготіла свічка на усміхнених лицях. Потім ми пішли колядувати до одного брата, далі до другого, бабусі лишилися в хаті і розповідали дітям байки про путь і переодягнених чортів.
– Мамо, беріть сестру і їдьмо в місто, там зиму перебудете.
– Ні, мені тут добре.
– Але тут холодно.
– Я ж не безпомічна, дров наберу і піч розтоплю, курей випущу, кота в хату пущу, псові їсти… Тут буяє життя, розумієш?
Це так смішно чути – в селі буяє життя, але не хочу мамі перечити. Якщо така її воля, то хай буде.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
