Переповнений тролейбус трясе мене з такими ж втомленими людьми додому. В освітлених вікнах снують люди, щось готують, усміхаються.
А я не готую, все з собою вожу, зайшла в магазин купити щось на акції і повечеряти. І як, буває у мене, акція є, а товару вже нема. Ось і моє вікно! темне!
Вже багато років у мене темне вікно, хоч колись мене там чекав Микола, аж доки до сусідки у вікно не став зазирати.
А починалося все як гарно, ми закінчили інститут і почали жити разом, готуючись до весілля. Обоє працювали педагогами, тому з грошима було сутужно, бо й за оренду треба платити і за комунальні, та й їсти щось треба.
Поки ще діти вчаться, то ще можна прожити в шкільній їдальні, але потім на канікулах і в вихідні, то просто неможливо вижити.
І ось він мені й товкмачить – готуй сама.
– Микольцю, любий, то прекрасно. Але я сама готувати не вмію і часу це займає багато, я маю й зошитів купу перевірити, й до уроків готуватися.
– Але я більше не можу їсти пироги з магазину! Я хочу щось смачне і ситне!
– Вибач, але я можу обійтися бутербродом і кавою. А тобі як треба готувати їсти, то сам собі й готуй.
Звичайно, що тут почалася суперечка, бо, бачте, то мої обов’язки. Які обов’язки? Хто хоче їсти, то хай собі і варить.
Та й не вміла я тоді готувати, не любила я це діло. Бачила, як моя мама цілими днями на кухні крутиться, щоб нам смачненьке щось було і що ви думаєте? – батько й так нас покинув заради молодої, яка й поняття не мала з якого боку до пательні підходити. Тому мене оцими балачками, що чоловіки люблять шлунком ніяк не зачепиш.
А це ниє і ниє, що він голодний і в нього вдома завжди пахло пиріжками та супчиками, а у нас хіба клеєм та чорнилом.
– То треба було з кухаркою зустрічатися, як наша сусідка!, – сказала я категорично.
Звичайно, що я любила Миколу, тому вирішила піти на компроміс і попросити сусідку аби мене навчила готувати. А вона й рада старатися. Я молода тоді була і не думала, що таке станеться.
Прийде вона смакоти наготує, в Миколи слина капає ще в під’їзді.
– Яке все смачне, то ти Вірочко, таке приготувала?
– Не я, а сусідка, каже, що з мене толку мало. Але я буду цей тиждень так готувати, а ти наступний,- чесно сказала я.
Микола помахав на знак згоди, але я думаю, що він нічого не чув, бо так чавкав. Я чесно старалася, але я просто фізично не можу стільки приділяти часу зажарці та тушкуванню – у мене робота. А сусідка працювала в магазині, то зміну відбуде і чим їй ще зайнятися?
От вона й готує і не лінується, хоч живе лише з малим сином. А толку з того?
Тільки й розмови, що про голубці та закрутки, я б просто не витримала, якби лиш на такі теми говорила, а не про новий фільм чи книжку.
Коли ж настала черга Миколи готувати їсти, то він прийшов з магазину з такими торбами, наче ми маємо робити гостину.
– У Василини все по поличках, все приготоване на тиждень, те замариноване, та варене, те заморожене…
Я махнула рукою, роби як знаєш.
А він до Василини бігає і бігає, то за рецептом, то за порадою.
Отак ціле літо ми й прочергували з кухнею, а на осінь стало легше, але Микола все одно хотів домашнього.
Якось приїхав зі змагання. Я нічого собі й не купувала, бо ж можу й на яєчні вижити, а він як закотив, що я, бачте, про нього не думаю і його не чекаю, а от Василина.
І отак зібрав речі і до Василини й пішов. Невдячний.
Проміняти мене на таку… Нічого, подивлюся чи там на довго рецепт піци замінить всі цінності.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
