Жінка встала з-за столу і повернулася до вікна.
– Вона тебе народила. Я не маю права приховувати від тебе її ім’я…
Ольга схвильовано побігла за своїм блокнотом:
– Говори, яке у неї прізвище! Я її знайду!
Пошук не зайняв багато часу. Вже через кілька днів Оля дізналася адресу. Настав час підготовки. Потрібно було все продумати: текст розмови, одяг, зачіску, макіяж. Вона повинна бути бездоганна. Оля вирішила, що має показати Маргариті, незважаючи на її вчинок, як багато вона досягла в житті. Як важливо те, що вона щаслива і має люблячих батьків.
У день зустрічі дівчина вийшла з дому рано. Хотілося застати Ритку зненацька. Проходячи повз магазин квітів, вона пригальмувала. Три яскраво-бордові троянди стали її вибором. Квіти, як символ того, що вона зараз відчуває.
– Обв’язати стрічкою? Для чоловіка чи для жінки? – запитала продавець.
– Мабуть, без стрічок. Для моєї… для мого недруга, – з посмішкою відповіла Оля.
З хвилюванням вона наближалася до під’їзду. Що робити з квітами? Кинути їх на підлогу чи вручити в руки?
Всі ці думки вирували в її голові. Оля вже стояла перед дверима, коли почула тихе:
– Хто там?
– Мені потрібна Маргарита. Вона тут живе?
Двері відкрилися. Всі очікування Олі розвіялися, коли вона побачила жінку перед собою. Маргарита, одягнена в старенький запраний халат, зовсім не виглядала, як та жінка, якою її уявляла Оля.
– Можна мені увійти? – запитала Оля, зніяковіло.
– Так, звичайно, проходьте…
Букет квітів м’яко опустився на підлогу. Ольга відчула запах ліків, цвілі, старих речей. Вона не могла зрозуміти, чому її внутрішній світ так перевернувся. І тут відчуття самотності і розгубленості охопили її ще більше.
– Ви з поліклініки? – спитала Маргарита.
Ольга заплуталася в словах. Завчений текст не мав жодного сенсу в цій ситуації.
– Я Ольга Семків, – вимовила вона, намагаючись не здригнутися.
Маргарита зблідла, її обличчя змінилося, і в очах з’явилися сльози. Ольга впізнала в них хвилювання і розкаяння, але її серце не було готове до цього.
– Оля… – тільки й змогла вимовити Маргарита.
Тиша. Лишень сльози, що падали на її вицвілий халат. Оля не змогла цього витримати. Тільки один погляд на цю жінку – і її рішучість розвіялася. Вона відчула, що не може більше так поводитися, і вирішила піти.
– Ви пробачте мене, я піду, – сказала вона тихо, забираючи з підлоги квіти.
Вийшовши на сходи, Оля побачила сусідку, яка зацікавлено запитала:
– Ви квартиру купувати у Рити будете?
Жінка почала розповідати історію Маргарити, про те, як її чоловік залишив її з маленьким сином, як вона жила в бідності, а тепер, здається, знову залишилася самотньою. Однак не все було так однозначно. Рік тому її син став монахом і поїхав до монастиря, а Маргарита все більше почала занурюватися в віру, шукаючи спокою в молитвах.
Сусідка шепотіла:
– Подейкують, Рита сама не своя зійшла після того, як її син пішов в монастир. Вона ходить в храм кожен день, хоч і не дуже добре почувається.
Оля слухала її, але думки її були десь далеко. Вона розуміла, що світ дійсно складніший, аніж вона думала, і що вона сама не була кращою. Крок за кроком вона спускалася сходами і думала про всі ті помилки, які вона допустила.
Повернувшись додому, Ольга написала на аркуші паперу лише одне слово: «Прощаю». Конверт був уже куплений, і адреса була їй відома напам’ять.
Через тиждень Маргарита стояла в храмі, і її очі світилися, коли вона прийшла до Чаші. Магдалина Ільківна, активна прихожанка, здивувалася, що Маргарита, нарешті, наважилася причаститися.
– Ти бачиш, Іване? Це вона! Нарешті насмілилася, – сказала дяку.
Маргарита вийшла з храму іншою людиною, з невеликим клаптиком паперу в руках. Це було її особисте виправдання і шлях до відновлення. Того ж вечора вона сіла в поїзд, який мав відвезти її до сина.
У той час Оля запитала свою матір:
– Мамусю, про що ти молишся ночами? Я знаю, ти щоразу щось просиш у Бога.
Олена Миколаївна посміхнулася і поцілувала доньку в маківку:
– Я не прошу нічого. Я просто дякую за те, що маю.
