Звичайно, багато хто почне засуджувати Світлану, та це й правильно. Будь-яка дівчина, незалежно від її матеріального становища, просто зобов’язана підтримувати затишок у домі. Але в цьому випадку, все не так просто.
Все почалося півтора роки тому, коли Світлана, закінчивши ветеринарний технікум, не захотіла залишитися в провінційному містечку.
Дівчина приїхала до столиці з невеликою сумою грошей, якої було достатньо, щоб винайняти квартиру на два — від сили три місяці. За цей час вона мала знайти роботу і освоїтися в незнайомому місті.
Ріелтори швидко підібрали дівчині квартиру. Це був щойно збудований багатоповерховий будинок. На всьому сходовому майданчику, була заселена лише одна її квартира.
Жила дівчина на сьомому поверсі і щодня їй доводилося спускатися і підніматися до своєї квартири сходами, бо ліфт обіцяли запустити лише за місяць.
І підлоги і стіни будинку були постійно забруднені різними будівельними матеріалами, а майже перед кожними дверима замість гарного килимка лежав обірваний шматок картону.
Світлана поверталася з нічної зміни пізно. Підходячи до свого будинку, дівчина щоразу помічала нові квартири, у вікнах яких спалахнуло світло.
Незабаром дівчина побачила, що у сусідній по сходовому майданчику квартирі повним ходом йде ремонт.
Зустрівши якось своїх майбутніх сусідів, дівчина спочатку вирішила, що це батько з донькою, але мимоволі чуючи їхні щоденні сварки, дівчина зрозуміла, що дорослий чоловік та молода жінка – пара.
Закохані постійно сварилася, жінка вимагала якнайшвидше зробити ремонт у їхній конспіративній квартирі, влаштовуючи щоденні концерти.
Світлана не збиралася довго терпіти таке галасливе сусідство, плюс до всього, дівчині запропонував орендувати його квартиру колега по роботі.
Світлана домовилася про зустріч із ріелторами. Вона мала здати ключі від квартири і показати, що кімнати знаходяться в тому ж стані, що й три місяці тому.
Вдень, відпросившись з роботи, дівчина піднімалася сходами, щоб винести свої речі ще до зустрічі з маклерами. На подвір’ї будинку на неї вже чекав син колеги, щоб допомогти з переїздом.
Між шостим і сьомим поверхом коїлося щось неймовірне. Її вже колишній сусід, буквально викидав з дверей квартири взуття, сукні та всілякі речі, мабуть, своєї вже колишньої коханої.
Проскочивши повз бурхливе дійство, Світлана забігла в квартиру. Коли лемент притих, дівчина вийшла на сходовий майданчик із двома валізами в руках.
— Що у Вас трапилося, промовив чоловік, який сидів на підлозі з пляшкою в руках.
— Нічого, я просто маю намір знайти квартиру, за яку потрібно буде менше платити. Розумієте, чим обжитішим стає будинок, тим більше грошей за оренду житла хочуть ріелтори. Незабаром запустять ліфт, а це ще як мінімум кілька сотень гривень.
— Бери ключі. Заходь і живи сміливо.
— А яку суму я платитиму Вам щомісяця.
— Нічого не потрібно, тепер це твоя квартира. — Промовив чоловік і почав повільно спускатися сходами вниз.
Світлана увійшла в квартиру і побачила, що в спальні ще лежать, як чоловічі, так і жіночі речі. Дівчина зачинила кімнату і більше не наважувалася туди заходити.
Перші дні, і навіть місяці, Світлана побоювалася, що їй раптово доведеться з’їхати, і буде важко відразу знайти нове житло за адекватною ціною.
Але потім дівчина змирилася з цим почуттям і почала користуватися несподіваним подарунком.
Весь цей час Світлана регулярно оплачує платіжки з поштової скриньки, але відчути себе справжньою господаркою квартири вона так і не змогла.
Фото ілюстративне.
Популярні статті
- Ну а що я мала робити? Стоять вони навпроти мене і аж світяться обоє щастям. Прямо при ньому казати: ” Доню схаменись, куди ти свою голову сунеш?”. Мені виховання такого зробити не дозволяє та й він ніби хлопець непоганий
- Є такі люди, які в місті просто не можуть жити, все на них тисне, нема чим дихати, нема на чому оку спинитися. Я саме така людина і хочу вам розказати, як я колись давно їхала в місто за «женихом» та мало не втратила сім’ю і себе
- — Краще б ти не дарувала мені ніякої квартири, – сказала донька захлипавшись. – Більше негараздів після твого подарунку ніж радості в моєму житті.
- Принесла я чоловіку отой судок і як було, на постіль перед ним поклала: “Або кажи щось свої мамі, або відвозь назад у село. Я вже більше не можу такого терпіти, ну скільки ж можна?”
- Заїхали мої племінники і наче перші тижні лиш до всього приглядалися і характеру не показували, а потім потроху-потроху вже я почала розуміти, що я в своєму домі не ґаздиня. Не там стала, не там сіла, не те з’їла. А я ж за собою бачу, що я все гірше до ліжка гнуся