Я добре пам’ятаю той вечір, коли Матвій сказав, що їде за кордон. Він сидів на краю нашого старенького дивана, нервово крутив обручку на пальці й дивився кудись у підлогу.
— Інно, — почав він, — я вирішив. Працювати тут немає сенсу. Ми з тобою не зможемо закінчити будівництво дому, не зможемо дати Іринці все, чого вона потребує.
— І ти думаєш, за кордоном буде краще? Матвію, ти навіть англійської не знаєш!
— Зате я вмію працювати. Там такі, як я, потрібні. Рік, максимум два, і я повернуся з грошима. Ми з тобою заживемо, як люди.
Ці слова були для нього виправданням, а для мене — надією. Іринці тоді було лише півтора року.
Спочатку все було навіть непогано. Матвій дзвонив часто, інколи надсилав листи з фотографіями. На одному з них він стояв біля величезного дерев’яного будинку.
— Ти навіть не уявляєш, які тут будинки, — розповідав він у слухавку. — Все з дерева, але міцне, надійне. Коли-небудь і нам таке побудую.
Я вірила йому. Справді вірила.
Але до будови прийшлося взятися таки мені, а не йому.
Вибудувала я нам хату, таку, як хотіла, ще й гроші лишилися на внутрішні роботи, думала, що їх вже буде сам Матвій робити, адже от-от повернеться.
Але чоловік тільки передавав гроші і казав, що не хоче лишати таку грошову роботу, а як я вже взялася, то хай доводжу справу до ладу.
Вже й хата стоїть і паркан високий, і квартиру я в місті купила для доньки та вже хотіла писати чоловікові: «Їдь додому», як тут Іринка сказала, що виходить заміж…
— Мамо, я хочу і лімузин білий, і щоб голуби були, і фотосесію, і ресторан…
Донька мріяла і мріяла, хотіла сукню білу і тематичне весілля, тому я подзвонила до Матвія і попросила ще побути.
— Що ж, залишуся ще трохи, — сказав він по телефону. — Зароблю на весілля, щоб усе було, як треба.
Весілля справді вдалося. Іринка сяяла у весільній сукні, а я думала, що нарешті в нашій сім’ї почнеться новий розділ.
Молодята жили в квартирі, яку ми їм купили, але чомусь життя у них не пішло, я не розумію чому, але вже через рік її чоловік покинув її з маленьким Дмитриком на руках.
— Мамо, я ж усе для нього робила. Чому він так зі мною? — плакала вона ночами.
Я не знала, як їй відповісти, втішала, як могла, а Матвій висилав нам гроші.
Через кілька років Іринка знову вийшла заміж. Її другий чоловік здавався надійним, вони поїхали жити в місто в нашу квартиру, але знову щось пішло не так і вона знову прийшла в нашу хату вже з двома дітьми.
— Щось ви на мої гроші ніяк собі раду не дасте — казав Матвій, коли я розповіла йому про те, що сталося.
Онуки росли. Дмитро був старшим і вимагав більше: велосипед, телефон, а потім і машину. Андрій, молодший, був скромнішим, але теж мав свої запити.
— Бабусю, а можна ще й квадроцикл? — питав Дмитро.
— Може, вже досить? — відповідала я. — Навчися цінувати те, що маєш.
— Але ж дідусь завжди висилає гроші.
Але далі виявилося, що малі діти – малий клопіт.
Дмитро виріс і захопився іграми, і нам довелося продати квартиру, щоб закрити його мінуси. Я просила чоловіка нарешті приїхати і допомогти нам, бо хлопці геть від рук відбилися.
— Інно, я маю тобі щось сказати. Я давно живу з іншою жінкою. У нас донька.
Ці слова були наче грім серед ясного неба
— Як ти міг? Ми тут усе життя без тебе жили, чекали, а ти…
— Пробач, але я більше не повернуся.
Я не спала кілька ночей.
— Мамо, не переживай, — казала Ірина. — Головне, щоб він продовжував висилати гроші.
Та в тому й справа, що Матвій вже й не дуже висилає, а ми всі живемо в великому будинку, який треба й опалити. А це ж купа грошей, а ніхто не хоче працювати, бо мало платять.
Ірина запропонувала продати будинок.
— Купимо дві квартири в місті, — казала вона. — Одну тобі, одну нам з дітьми.
— А якщо все повториться? Якщо Дмитро візьметься в місті за старе? Вже краще в селі бути, — відповіла я.
Мій дім, побудований на мріях і грошах чоловіка, став валізою без ручки. А ті, заради кого я жила, навіть не розуміють всієї глибини ситуації.
Я не розумію, чому це сталося зі мною, адже я так старалася заради своєї родини.
