Все життя я прожила під гаслом «аби люди не говорили» і про мене й справді не говорять – кому є діло до самотньої старої з котом? Та хіба таким мало бути моє життя?
Я з тих жінок, які вибилися в люди завдяки своєму розуму, а не зв’язкам. Який у моєї мами міг бути блат, коли вона не вилазила з колгоспної ферми, де й тато працював на машині?
– Дав твоїй Марійці Бог розум, – казала сусідка, свердлячи мене очима, – Але навряд чи дасть добру долю…
Це вона натякала на мою непоказну зовнішність.
Що ж і з такою дівчата заміж виходять, але я була найперше налаштована на те аби собі забезпечити гідне життя, а вже потім роззиратися навколо.
Скоро у мене була гарна робота, стабільна зарплата та однокімнатна квартира для молодого спеціаліста.
Вже тридцять було на носі, а кавалера навколо жодного.
Всі мої подруги одружилися і міцно трималися за чоловіків, бо й на ті часи дві зарплати були кращі, ніж одна.
У них були діти… Такі милі і щирі, казали їм «мамо» і стільки було в тому слові…
Залишилася лише я з Мариною і та мене теж в цьому плані «зрадила» – вирішила завести дитину «для себе».
Охочі на таку процедуру були, а ще й без відповідальності – то чи не черга була до неї.
Я розказала мамі про такий намір подруги, а та й почала:
– Ти що? Що люди скажуть на таке? А дитя як буде без тата? Чим вона думає! Щоб ти мені й близько про таке не думала, щоб тебе люди в зубах не носили!
Я не думала! Я просто пробувала і нічого не вийшло!
Йшов час, вже в Марини був син, який тримав її за руку та казав те найцінніше і найважливіше – «мамо». Я приходила їй допомагати. Сидіти з ним і гуляти, готувати їсти! Отака була у нього родина – дві мами, бо я була хресною, і жодної думки про тата.
Вже й сорок мені на носі, а я далі самотня. Вирішила, що візьму дитину з дитбудинку.
– Ти що?, – взялася мама, – Та що люди казатимуть? Ти ж знаєш, що добре ніхто не викидає! А як дитина піде в матір чи тата? Ти хочеш бути в кримінальній хроніці на старості літ? Ти знаєш, що люди роблять заради квартири?
Вона щоразу знаходила такі слова, які мене тримали, зв’язували руки та думки.
Коли мені виповнилося п’ятдесят, то мами не стало.
Здавалося б – бери дитину, хоч дві, але ж уже роки були не ті. Та й приклад перед очима був – Марина. Син виріс. Але вдячності до матері й близько не було, лиш одні докори навіщо вона його на світ привела, якщо нічого йому дати не може.
– Дай на гулянку!
– Зароби собі, сину, – каже вона.
– Я ще нароблюся, а ти вже маєш, то й дай!
Не хотілося й собі на старості років закивати двері від дитини на ключ, бо він компанію привів в квартиру.
Тому я завела кота.
Рижик мій був у мене й за малюка, й за слухача і порадника. Коли його не стало, я зрозуміла, що з котом пішла часточка мого серця, але невже я така убога, що не можу поділитися своєю турботою з кимось?
Мені було шістдесят, коли я розклеїла оголошення «Шукаю роботу бабусі. Телефон …».
Спочатку телефонували якісь “жартівники”, але потім зателефонував розпачливий жіночий голос:
– Я не зможу вам багато платити, але мені дуже потрібна бабуся…
Дівчина була з дитбудинку, мала невеличку державну квартиру і маленьку дитину. Коханий покинув одразу, як зрозумів, що та при надії.
– Його в ясла не беруть, нема місць, а мені не прожити на одну допомогу, треба щось шукати… А на кого я його залишу?
Отак у мене з’явився онук і донька… Я не одразу зрозуміла, що то вони, а вони не одразу зрозуміли, що це я. Прийшлося багато працювати аби навчити Лесю бути гарною мамою і донькою, а мені багато часу аби стати гарною бабусею і мамою.
Сусіди тільки раз спитали мене, хто це у нас живе. А я відповіла, що донька з онуком. Вони кивнули і пішли геть – їм і діла не було де ті діти з’явилися і що будуть робити далі… Нікому ні до кого нема діла, тільки тепер у мене є родина і я дуже цьому рада.
Фото Ярослава Романюка.
