– Марино!, – вивів мене з задуми вигук, я ніяк не могла зрозуміти, що хоче від мене цей сивий чоловік і звідки він мене знає, – Марино, це ж я, Женя…
О, Боже! Кохання всього мого життя, а я й не нафарбована! Ще й моя сивина підступно пробивається крізь фарбу…
Женя… Як я його любила колись, словами не передати. Мабуть, тому й вчинила так безрозсудно. Але ж хіба я знала, що так буде?
Красень Євген приїжджав в наше село на літо, спочатку з батьками на білому жигулю, а далі й сам на червоному мотоциклі.
Ми, дівчата, аж вибігали на вулицю, аби побачити, як їде Євген і як розвивається його волосся на вітрі, а губи розкриті в широченній білозубій посмішці!
Але він зупинився біля мене і сказав:
– Хочеш, покатаю?
– Не хочу!, – я почервоніла до кінчиків пальців і пішла геть.
Думала, хлопець просто хоче взяти мене на кпини, он же яких красунь пилюкою накрив, а до мене кататися?
Але він так уперто їздив попри наші вікна і так ревів мотором, що вже мама не витримала:
– Ану прожени того кавалера, бо вже Михайликові спати треба, дитина очей стулити не може!
Отак я пішла сваритися з Євгеном і опинилася на вигоні за селом, вітер шумів у вухах, а я міцно його обіймала за талію, щоб не впасти чи то від швидкості, чи то від щастя…
Минуло кілька років і вже ми між собою говорили про життя разом, про майбутнє. Приходила я над ранок і мама мені казала лише:
– Дивися, дівко!
Ой, він же любить мене сильно, до чого тут «дивися»?
Вже ми мали подавати заяву і я попросила свою найкращу подругу піти мені за дружку. Лице їй перекосилося і вона мені каже:
– Я не хотіла тобі казати, але ж негоже життя з брехні починати? Чіплявся до мене твій Женя, казав, що з тобою просто так гуляє, а мене полюбив і хоче бути зі мною.
Я зблідла… Скільки разів було, коли я сама просила хлопця провести Богданку, бо вона жила на іншому кінці села? Скільки разів просила аби вона з нами йшла, хоч Жені то було не до вподоби… То я ж своїми руками це зробила…
Вдома сказала матері, що викликають на практику, зібрала сумку і більше в село не вернулася.
Кілька разів мамі телефонувала. Але не казала, де я.
– Ти що робиш? Євген собі місця не знаходить, – на цих словах я завжди кидала слухавку.
Через якийсь час до мене дійшло, що Богданка могла й збрехати… Хотілося бігти щосили назад, а потім спинялася – все треба лишити в минулому.
Я поїхала за скеруванням в іншу область і там зустріла свого чоловіка Віталія.
І ось тоді я зрозуміла, що ж то таке кохання і жіноче щастя.
Я така була вдячна Богданці, що вона оббрехала Женю, що й не переказати, адже я б тоді все життя давала аванси чоловікові і ніколи й не здогадувалася, що може бути таке кохання.
У нас двійко діток, вже й онуки є.
Додому тепер я приїхала аби вступити в спадок та відвідати могили батьків.
І треба ж такому було статися – Женя теж в селі.
Розговорилися за життя, дітей, онуків…
– Якби ти тоді не втекла і не залишила б мене отак, то й життя наше склалося б по-іншому, – почав він.
– Та що вже тут говорити, Женю, склалося, як склалося.
– Ти візьми мій номер і в разі чого подзвони. Я сам живу і хоч на старості радий би був аби ми зійшлися.
– Дякую, але мій чоловік, слава Богу, в доброму здоров’ї. Я не хочу чіпати минуле.
Євген пішов. В душі у мене щось зашкрябало. А якщо й справді, все було б по-іншому, адже з Віталієм всяке в житті було і не завжди добре.
Згадалося «якщо тебе спокушає…» і я викинула номер геть.
Фото Ярослава Романюка.
