— Ти серйозно, Олено? — голос Богдана тремтів від ледве стримуваного обурення. Він стояв посеред нашої тісної кухні, тримаючи в руці телефон, екран якого світився повідомленнями. — Ти ось так просто взяла і розповіла їй усе? Про гроші, про мої плани на кредит, про все, що я тобі довірив?

Я відчула, як повітря між нами стало густим, ніби перед грозою. Мої руки, що досі тримали тарілку з недоїденим борщем, повільно опустилися на стіл. Я не відводила очей від його обличчя, хоча всередині все кипіло. Його слова були несподіваними і образливими, але я не дозволила собі здригнутися.

— Богдане, — мій голос був тихим, але твердим, як камінь. — Я не розповідала твоїй матері нічого, що вона не знала б і без мене. Вона сама зателефонувала мені вчора і запитала коли ти нарешті втілиш у життя свої «грандіозні ідеї». Я лише сказала, що ти вже обрав машину. І знаєш що? Вона не здивувалася. Вона знала. Вона завжди все знає.

Він різко відвернувся до вікна, ніби шукаючи там порятунку від моїх слів. Його плечі напружилися, пальці стиснули телефон так, що я подумала, він зараз його розчавить.

— Ти не розумієш, Олено! — він майже викрикнув, обернувшись до мене. Його очі палали, але в них було щось більше, ніж гнів — безпорадність. — Ти не мала права! Це мої справи! Мої плани! А ти просто взяла і здала мене! Моя мати тепер каже, що я якийсь невдаха, який не може тримати язика за зубами! Мовляв справжній чоловік не розповідає дружині усього. Ти мала б зробити вигляд, що нічого не знаєш. Хіба було важко?

Я повільно підвелася зі стільця. Кожна клітинка мого тіла кричала, щоб я відповіла, щоб виплеснула все, що накопичилося за ці роки. Але я змусила себе дихати рівно. Я не дозволю йому зламати мене.

— Здала тебе? — я зробила крок до нього, мій голос став ще тихішим, але кожне слово було виважено. — Богдане, твоя мати дзвонить мені щодня. Щодня, ти чуєш? Вона розповідає, як мені готувати тобі вечерю, які сорочки тобі купувати, як правильно виховувати нашу дитину, яка ще навіть не народилася! Вона знає, скільки ми витрачаємо на продукти, де я купую овочі, і навіть те, що я замовила собі сукню онлайн! І ти звинувачуєш мене, що я «здала» твої плани? Ти жартуєш?

Він стояв, як укопаний, його обличчя побіліло. Я бачила, як він намагається знайти слова, але вони тонули в моїй правді, як камені у воді.

— Ти слабкий, Богдане, — я вимовила це так спокійно, що сама здивувалася своїй силі. — Ти дозволяєш їй керувати нашим життям, а потім шукаєш винних. І знаєш що? Моя мама, яку ти так не любиш, за весь цей час жодного разу не лізла в наші справи. А твоя мати — це як тінь, яка завжди за нами стежить. І якщо ти не можеш сказати їй «досить», то не смій звинувачувати мене.

Він мовчав. Тиша була такою важкою, що, здавалося, її можна відчути рукою. А потім він різко розвернувся, схопив куртку з вішалки і грюкнув дверима. Я залишилася стояти посеред кухні, відчуваючи, як усе, що ми будували, тріщить по швах. Але то ж був лиш початок, а фінал не примусив себе чекати.

Я сиділа за столом у нашій маленькій квартирі, де пахло свіжозвареною кавою і домашнім теплом. Сонце пробивалося крізь тонкі фіранки, малюючи золоті смуги на дерев’яній підлозі.

Моя мама, Галина Петрівна, акуратно різала яблучний пиріг, який я спекла напередодні. Її рухи були неквапливими, сповненими тієї тихої турботи, яку я так цінувала.

— Олено, твій пиріг — це щось неймовірне, — сказала вона, кладучи шматок на мою тарілку. — Ти завжди вміла зробити так, щоб усе смакувало по-домашньому.

Я посміхнулася, відчуваючи тепло від її слів. Мама рідко приходила до нас, але кожен її візит був як маленьке свято. Вона ніколи не нав’язувалася, не давала непрошених порад, і я любила ці моменти, коли ми могли просто поговорити, як подруги.

— Дякую, мамо. Це твій рецепт, до речі, — я підморгнула їй, відпиваючи каву.

Богдан сидів навпроти, гортаючи щось у телефоні. Він виглядав розсіяним, але я знала, що він слухає. Останнім часом він був поглинутий своєю мрією — новим автомобілем.

Великий, блискучий кросовер, який, за його словами, змінить наше життя. Я бачила, як його очі загоралися, коли він розповідав про сидіння, розумну систему безпеки і просторий багажник, який ідеально підійде для поїздок із нашим майбутнім малюком.

— Богдане, ти скуштуй пирога, — мама простягнула йому тарілку. — Олена старалася.

Він відірвався від телефону, посміхнувся і кивнув.

— Смачно, Галино Петрівно. Але я вам зараз таке розповім, що пиріг здасться дрібницею, — він поклав телефон на стіл, його очі засвітилися ентузіазмом. — Я знайшов ідеальну машину. Чорний кросовер, повний фарш. Салон — як у космічному кораблі, система безпеки — на вищому рівні. І коштує якраз стільки, що ми собі можемо дозволити. Звісно, це кредит, але я все прорахував. Платежі будуть звісно ж значні, затягнемо пояси, але воно того варте. Уявляєте, як ми поїдемо на ньому до Карпат? Чи просто на пікнік до лісу?

Він говорив так захоплено, що я не могла не посміхнутися. Я знала, що для нього це не просто машина. Це був символ того, що він може дати нам усе найкраще.

Я підтримувала його, хоча в глибині душі відчувала легкий неспокій. Ми жили в однокімнатній квартирі, і з появою дитини місця могло стати замало. Але я не хотіла гасити його запал.

Мама слухала уважно, тримаючи чашку в руках. Вона завжди вміла слухати, не перебиваючи. Коли Богдан закінчив, вона поставила чашку на стіл і м’яко сказала:

— Це чудово, Богдане. Машина звучить як мрія. Але, можливо, варто подумати про щось інше? Наприклад, про більшу квартиру. З малюком у вас буде тіснувато. Ті гроші що ви маєте — це ж хороший початковий внесок на двокімнатну. Просто як варіант.

Вона сказала це так делікатно, що я навіть не відчула напруги. Але Богдан змінився в обличчі. Його посмішка згасла, він відвів погляд і коротко кинув:

— Ми подумаємо.

Решта вечора пройшла в напруженій тиші. Мама намагалася підтримувати розмову, але Богдан відповідав коротко, а потім і зовсім поринув у телефон. Коли вона пішла, я відчула, як у повітрі повисла важка хмара. Я знала, що буде далі.

Того вечора, коли двері за мамою зачинилися, я почула, як Богдан важко зітхнув. Він стояв біля вікна, дивлячись на темний двір. Я сиділа за столом, чекаючи. Я знала його. Знала, що він не вміє тримати в собі образу.

— Ну що, Олено? — його голос був низьким, майже шиплячим. — Твоя мама прийшла і все зіпсувала. Я ділюся мрією, а вона мені — про квартиру! Що я, сам не розумію, що нам потрібно? Думає, я дурень, який тільки про машини мріє?

Я відчула, як у мені закипає щось гаряче, але я стрималася. Я знала, що якщо зараз дам волю емоціям, ми зайдемо в глухий кут.

— Богдане, вона не мала на увазі нічого поганого. Вона просто запропонувала варіант. Вона не лізе в наше життя, — я намагалася говорити спокійно, але він різко обернувся.

— Не лізе? Справді? А чому тоді я відчуваю, ніби мені плюнули в душу? Я хочу, щоб у нас було краще життя, а вона мене принижує!

Його слова були як іскри, що падали на суху траву. Я відчула, як усе, що я тримала в собі роками, починає вириватися назовні. Я згадала всі дзвінки від його матері, Світлани Василівни. Її нескінченні поради, її контроль, її впевненість, що я не можу впоратися без її вказівок.

— Богдане, ти хочеш поговорити про те, хто лізе в наше життя? — я встала, відчуваючи, як мої руки тремтять. — Твоя мама вчора дзвонила, щоб розповісти, як правильно прати твої шкарпетки. Позавчора вона радила, які ягоди мені їсти, щоб «дитина була здоровою». А тиждень тому вона сказала, що я неправильно вибрала коляску, бо вона бачила кращу в сусідки! І ти мовчиш! Ти ніколи не кажеш їй зупинитися!

Він дивився на мене, і я бачила, як у його очах змішується злість і розгубленість.

— Це інше, Олено! Вона просто хоче допомогти! Вона хвилюється!

— Хвилюється? — я не могла стримати гіркої посмішки. — Вона не хвилюється, Богдане. Вона контролює. Вона не бачить у тобі дорослого чоловіка. Для неї ти досі її маленький хлопчик, якому треба підказувати, як жити. А ти це дозволяєш.

Він мовчав, і я знала, що мої слова влучили в ціль. Але я не зупинилася.

— А знаєш, що найгірше? Ти звинувачуєш мою маму, яка просто висловила думку, але не смієш сказати своїй, щоб вона дала нам спокій. Ти виливаєш свою злість на мене, бо я ближче. Але я не буду твоїм громовідводом.

Цей вечір став переломним. Після нашої розмови Богдан пішов. Він не сказав, куди, але я знала — до своєї матері. Я залишилася одна, і вперше за довгий час відчула полегшення. Я зрозуміла, що більше не хочу жити в тіні чужих очікувань.

Минуло кілька тижнів. Богдан повернувся, але все змінилося. Ми намагалися говорити, шукати компроміси, але я відчувала, що між нами утворилася прірва.

Я подала на розлучення, бо зрозуміла, що не можу жити з людиною, яка не готова взяти відповідальність за нашу сім’ю. Я хотіла, щоб моя дитина росла в домі, де її мати почувається сильною і вільною.

Але одного вечора, коли я сиділа з мамою за чаєм, вона раптом сказала:

— Олено, я знаю, що ти зараз переживаєш. Але я хочу розповісти тобі дещо. Про нашу сім’ю. Про те, чому я ніколи не лізу в твої справи.

Я здивовано подивилася на неї. Вона рідко говорила про себе чи минуле.

— Коли я була вагітна тобою, твій батько був дуже схожий на Богдана. Він мріяв про великі речі, але не вмів брати відповідальність. А його мати, твоя бабуся, була як Світлана Василівна. Вона контролювала кожен наш крок. І я дозволяла їй це, бо думала, що так треба. Але одного дня я сказала «досить». І пішла.

Я слухала, затамувавши подих. Мама ніколи не розповідала, чому мій батько зник із нашого життя.

— Я не хочу, щоб ти повторила мою помилку, — продовжила вона. — Ростити дитину самій важко, дуже важко. Подумай добре, доню. Чи зможеш ти сама? А чи є можливість вплинути на Богдана, аби він не був настільки залежним від матері?

Коли Богдан знову прийшов, аби просити мене не руйнувати родину, я поставила умову: житимемо разо, але я не спілкуюсь із його матір’ю. Він ходить до неї раз на тиждень і у нашому домі навіть імені її не згадує.

— Що? – аж підскочив чоловік, – Ти намагаєшся ізолювати єдину людину, яка любить мене по-справжньому. Такого ніколи не буде, бо вона моя мама. Я її єдиний син і я ніколи її не покину.

Після тих слів я остаточно зрозуміла, що шлюбу кінець. Гроші на авто ми розділили, як і квартиру. Богдан до останнього казав, що все це тільки через мене і мою маму.

Але, скажіть, хіба ж то так?

Головна картинка ілюстративна.