Я аж присіла, коли почула, що сказала невістка моєму чоловіку. Та й Вадим не очікував такого почути аж ніяк. Вже кому, а йому у цьому домі, та й узагалі в житті, подібного чути не доводилось: “Геть.” – аж прошипів він, – “Усі втрьох на вихід”.
Усе життя мій чоловік пропрацював на керівній посаді. У підлеглих у нього було більше двохсот чоловік, якими він керував майже сорок років.
Звиклий віддавати вказівки і отримувати результат на роботі, він переніс ту ж модель поведінки і на родину. Ми із дітьми повинні були чітко виконувати його волю, непокора не приймалась.
Але, робота у чоловіка була пов’язана із відрядженнями і ненормованим графіком, тож бачили ми свого татка рідко. Я ж працювала на роботі, діти у школу ходили, на гуртки, тож вважай життя прожили і майже не були під одним дахом довше години на день.
Усе змінила пенсія мого чоловіка. Як тільки нове керівництво зажадало бачити на місці мого чоловіка більш молоді і прогресивні кадри – йому влаштували пишні проводи на пенсію.
Звісно, він намагався ще знайти роботу, адже був досить активним, однак ні рівня колишнього заробітку, ні схожої посади йому ніде не пропонували. Усі прямо вказували на його вік.
Довелось Вадиму стати несподівано для себе пенсіонером. Я ще на роботу ходила, а він мов той лев у закритому приміщені – заслужено відпочивав.
Крім нього у домі була ще й невістка моя старша. Поки вони ремонтували свою квартиру, мусили десь пожити пів року. Дитя маленьке, Неля в декреті. Удома цілий день.
Ще від самого першого дня я побачила, що сусідство мого чоловіка і невістки точно не буде звичайним. Неля виросла серед п’яти братів, без матері. Дівчина була вперта, з важким характером і холодним поглядом. Пальця не клади – руки не стане.
— Чого лежиш? – залітає до них у кімнату мій чоловік, – Їсти йди насип. Обід уже, я голодний.
— Чого волаєте? – тим же тоном відповідає Неля. – Руки згубили, чи немічні? Самі собі насипете, а не вмієте – служницю найміть. Я відпочиваю, двері замкніть із того боку.
Чоловік мій аж підстрибував у такі моменти. Він звик до цілковитої покори і ніколи ні від кого не отримував такої відповіді. А тут у власній родині і таке ставлення.
— Як ти зі мною розмовляєш? – починав Вадим. – Не доросла ще.
— Ви не доросли до вміння спілкуватись нормально. У мене зі слухом усе добре. Навчіться говорити нормально, тоді і відповідь почуєте таку ж, а зараз – двері з того боку закрийте.
От такі сцени у них були щоденно. Неля не збиралась ні мовчати, ні пробачати випади мого чоловіка. А той узяв собі за мету – виховати невістку.
Але ж не вийшло. Дійшло до того, що одного дня після чергового непорозуміння між ними мій чоловік виставив молоду сім’ю із нашого дому.
— Ой, та з радістю – проказала Неля, – Вже й речі склала. Краще орендувати житло ніж жити поруч вас.
З’їхали молоді і я засумувала. Раніше ж енергія чоловіка була направлена на виховання невістки, а тепер він про мене згадав. Хоч додому не вертай, бо чіплявся до кожного слова і вже мав список того, що я мушу робити.
Все частіше я йшла у дім сина і невістки, залишалась там якнайдовше. Зрештою, невістка запропонувала мені бути нянею для онука, а сама б вона вийшла на роботу.
— Ви ж можете і віддалено працювати. Та й мене кличуть не на повний робочий день, думаю удвох упораємось, доки садок не почнеться.
Я й погодилась одразу. Все частіше залишалась на ніч. Усе, аби не бачити свого Вадима і не чути його невдоволеного голосу.
— Що ти за дружина така? – пробурчав, коли я все ж прийшла додому. – Ні їсти зварити, ні речі випрати. Чого ти туди ходиш вічно? Жінка повинна бути вдома. Як так себе поводиш, то забирай речі і геть до них переїжджай.
Не чекав Вадим, що я так і зроблю.
— Повернусь, коли ти навчишся розмовляти, а не команди віддавати. Я – дружина тобі, а не підлегла. Коли згадаєш – телефонуй.
У сина і невістки я вже другий місяць. Чоловік телефонує, бурчить, каже що я не маю совісті і покинула його. Ні слова про те, що був не правий, чи про те, що зміниться.
Цікаво, дочекаюсь я від нього того дзвінка, чи такі люди не змінюються?
Головна картинка ілюстративна.