fbpx
Історії з життя
— Я б хотіла відмовитися від дитини, — невпевнено і з паузами відповіла схвильована Марина — Відмовитися?! — здивувалася Олена Дмитрівна. — Як?.. Ви така молода і вже відмовляєтеся? Держава допомагає молодим сім’ям, ось і знову допомогу підвищили, а ви відмовляєтеся. Не здумайте!

Декілька днів тому сімнадцятирічна Марина стала матір’ю синочка. За висновками спеціалістів і результатами обстеження малюка визнали повністю здоровим. Жвава медсестра повідомила про це юній матері, але на обличчі жінки не було жодної краплинки радості, вона ніби пропустила ці слова повз вуха.

За матеріалами видання “Є”.

— Пощастило тобі — усміхнувшись, сказала Оксана, сусідка Марини по палаті, — здоровий синочок у тебе. Це найголовніше. А от моя донечка народилася з вадами — змарнівши, продовжила Оксана. — Зараз мою крихітку поклали на вентиляцію, — Оксана затулила обличчя руками. — Що далі буде? Аби тільки видужала моя малютка…

Нічого не сказавши, Марина вийшла з палати й попрямувала довгим напівтемним коридором. Думки молодої жінки зараз були зовсім не про здоpов’я дітей, Марина не переймалася, що там із її сином. Маринині думки були зосереджені на іншому. Простуючи коридором, вона не помічала ні метушні персоналу, ані радості матусь, котрі щойно стали батьками.

Марина поглядом шукала кабінет завідувачки, і нарешті погляд молодої жінки зупинився на дверях із написом «Головний лікар пoлогового будинку № 5 Олена Дмитрівна». Юна матуся постукала в потрібні двері й, почувши: «Заходьте», ввійшла до кабінету.

— Що ви хотіли? — запитала повненька завідувачка, сидячи за столом і порпаючись у якихось паперах.

— Я б хотіла відмовитися від дитини, — невпевнено і з паузами відповіла схвильована Марина

— Відмовитися?! — здивувалася Олена Дмитрівна. — Як?.. Ви така молода і вже відмовляєтеся? Держава допомагає молодим сім’ям, ось і знову допомогу підвищили, а ви відмовляєтеся. Не здумайте!

— Ні! — опустивши очі й підвищивши голос, відрубала Марина. — Я вже вирішила. Не треба мені нічого казати.

— А хто ж батько вашої дитини? — запитала Олена Дмитрівна

— Батька немає, — відповіла Марина.

— Як це? А де він? Його треба знайти! — ще більше здивувалася Олена Дмитрівна.

— Я сказала — батька немає. Його не існує для мене. Дайте мені відповідь нарешті, — роздратовано сказала Марина. — Я можу відмовитися від дитини чи ні?

— Звісно, можете, — схвильовано відповіла повненька завідувачка, — але ж хлопчик потрапить до дитячого будинку, а там дітям несолодко.

— Я відмовляюся від своєї дитини! Забирайте її! — з притиском сказала Марина. — І досить мене вчити, я все вирішила!

Вискочивши з кабінету, Марина почала плaкати. Вона бігла коридором, і тисячі думок безперервно з’являлися в її голові. Зібравши свої речі, Марина зі слізьми на очах іще раз забігла до вже знайомого кабінету, підписала папери. І покинула пoлоговий, як їй здалося тоді, назавжди. В той момент Марині й хотілося повернути час назад і все виправити, але, на жаль, машину часу так ніхто й не винайшов.

***

Стан Марини був так званою помилкою молодості, точніше — юності. Вона зустрічалася з одним хлопцем, але їхнє кохання було недовгим. Отримавши своє, він покинув наївну сімнадцятирічну дівчину. Дізнавшися про свій стан, Марина побоялася робити більш рішучі кроки, а вирішила віддати дитину в дитбудинок. Можливо, якби у Марини була мати, дівчина, відчувши підтримку, не наважилась би на такі кроки. Матері Марини не стало, коли дівчині було 14, і Марина жила з тіткою, яка ледве кінці з кінцями зводила. Тож дівчина вирішила все й відразу.

***

Прийшовши додому, Марина лягла спати. Їй було дуже погано: з одного боку їй не давали спокою думки про школу, про пpиниження, яких вона там зазнала, з іншого — Марина думала про іспити, які вже на носі, адже вона не була у школі останні 4 місяці. Дівчині здавалося, що вона потрапила в якийсь кошмар і всі відвернулися від неї, навіть доля. Марині зараз так хотілося обійняти маму, притулитися до неї, відчути захист, відчути себе маленькою дівчинкою і під биття рідного, люблячого та всепрощаючого серця заснути. Але молоду жінку непокоїло головне — від неї наче відірвали частинку її. Через це Марина не знаходила собі місця. Дитя, яке носила 9 місяців, вона, без сумніву, віддала незрозуміло кому й невідомо куди. Ще довго Марина, дивлячись у стелю, прокручувала в голові всі ті неприємні епізоди, що сталися з нею останнім часом. Але молода жінка не зогледілась, як її оповив сон, і, врешті-решт заспокоївшись, заснула.

***

Пройшло чимало часу. У пошуках щастя минали години. Під шум вітру та спів пташок спливали дні. Мчали хвилини щастя і хвилини печалі. Час рікою пробіг.

***

Уже 23-річна Марина мала маленьку донечку на ім’я Богдана. Тепер жінці здавалося, що врешті-решт її плач почула доля, чорна смуга в житті закінчилася. Щастя оселилося в душі Марини та в її оселі. Жінка мала донечку, коханого чоловіка й загалом — щасливу родину.

Читайте також: – Я бачила твої смс, ти часто є в журналі дзвінків, і я читала вашу переписку. Зрештою, я бачила вас разом на автобусній зупинці. Що ти робила на другому кінці міста? Звісно, очікувала Рому. Такі почуття не забуваються. І він не той чоловік, якого просто так віддають суперниці. Та ти програла. Рома кохає мене

***

А десь за сотні миль від мами, в одному з дитбудинків, на підвіконні стояв 6-річний хлопчик на ім’я Андрійко. Він уважно вдивлявся в кожного перехожого.

— Андрійку, ти знову заліз на підвіконня? — занепокоєно запитала вихователька. — Спускайся негайно, це небезпечно.

— Я чекаю на маму!!! — відповів Андрійко…

Автор – Михайло ЛОМОНОСОВ.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook