fbpx

Я б і не прийняла її в друзі, якби вона ще й не написала мені: «Вітаю. Подруго дитинства. Моя найкраща, подруго дитинства! Відгукнися». Як не відповісти на такі лестощі?

У кожному класі є дуже гарна дівчинка, яка сидить на перші парті, усміхається вчителям і фактично за її гарні очі їй ставлять оцінки. Бо ж не поставиш ти оцій дитині двійку з поганий нахил чи за повільне читання? А далі не покладеш, бо вона не розуміє математику…

Навіщо з такими віями математики?

Ця дитина буде завжди на сцені школи з віршиком чи танцем, а оцінки їй буде заробляти якась подруга, яка не така гарна, зате розумна.

То я – така подруга.

Чому я хотіла дружити з Настею – сама не розумію. Вона була така гарна, що мені хотілося бути просто поруч, а для того аби вона зі мною дружила, я давала їй свої цукерки, а далі домашні завдання.

Звичайно, що моя мама і бабуся говорили, що Настя мене просто використовує,але я не розуміла, що то за таке слово. Хай це робить, але ж вона така гарна і вважає мене подругою!

Якось в школі нас повезли на конкурс пісні, голос в Насті був не дуже, тому вчителька порадила аби я співала, а Настя просто відкривала рот. Ми отримали призове місце…

Я тоді зрозуміла, що бути гарним – це велика удача, це щось таке, як виграв в лотерею мільйон і вже маєш на все своє безбідне життя.

Тому я й перестала з нею дружити. Може, наочно дійшло, що означає слово «використовує».

Долі нас ще більше роз’єднали, коли ми обрали різні виші. Я вчилася і мала друзів, про Настю згадувала хіба, коли проходили конкурси краси, бо була певна, що вона б приймала в них участь.

Я вийшла заміж, у мене є двійко діток і все б йшло добре, якби одного разу в соціальній мережі мені не висвітився запит в друзі від Насті…

Я проглянула ї профіль – все як і очікувалося: дорогі речі, готелі, країни… Чисто тобі якась блогерка.

Я б і не прийняла її в друзі, якби вона ще й не написала мені: «Вітаю. Подруго дитинства. Моя найкраща, подруго дитинства! Відгукнися».

Як не відповісти на такі лестощі? В мені знову прокинулася та восьмирічна дитина, яка хоче хоч побути біля чогось дуже гарного.

Ми зустрілися, вона дуже гарно виглядала, як завжди. Почали згадувати минуле і тут вона почала говорити:

– А пам’ятаєш, я в п’ятому класі ми поїхали на той конкурс співів? Пам’ятаєш? Я лиш рота відкривала, а ти співала? Ой, що то було за сміху, коли ми ще й приз виграли!

– Таке не забудеш, – я почала тверезіти від її чарів.

– Ой. А там взагалі до моєї мами причепився якийсь дядько і почав просити аби я негайно пішла вчитися співам. Бо голос у мене просто неймовірний і його гріх отак занапастити. Потім навіть нам телефонував, але мама відмовилася.

– Чого ж вона мені нічого не сказала, – питаю я Настю.

– Ой, та я звідки знаю? А тобі, що треба було тих співів? І без цього прожила!

Вона хіхікала, а я дивилася на себе ніби збоку. Я дозволяю їй бути ось такою – повною егоїсткою, я толерую це. Я не відмовилася від зустрічі, хоч знала, що вона мені ні до чого. А тепер ще й мати її таке вчинила. Чому?

Я ж колись мріяла бути співачкою і з товкачиком завжди перед телевізором співала. Хто знає, як могло скластися моє життя, якби я таки пішла в ту школу?

Але ці люди такі були засліплені власною красою, що інших просто не існувало, а я, та інша, й далі дозволяю з собою отак поводитися!

Чесно, я просто змусила себе встати і піти, не красило мене й те, що я щось бурмотіла про погане самопочуття, а не в очі сказала, що я про це все думаю.

Добре, що хоч стало духу видалити з друзів і заблокувати.

Ось так, до сорока років живеш і все ще не можеш зрозуміти слова «використовує».

Фото Ярослава Романюка

You cannot copy content of this page