Я б і руки опустила, якби не подруга найкраща. Галина приїхала з Італії і перші дні за руку мене кабінетами водила, бо ж я лиш хлипала від тієї несправедливості, яка на мене чекала по поверненні додому із заробітків.
От так мені життя обернуло і ще раз показало, що гарні очі і слова любові не варті нічого. Свого Петра я любила більше за життя і він, як я вірила, відповідав цілковитою взаємністю.
Ми були парою, жили разом чотири роки, а потім узяли шлюб. Я мріяла про дітей і Петро мій підтримував ті плани, але був більш прагматичним:
— Як ми зможемо бути у цій квартирі втрьох, якщо тут і коту крім нам місця немає?
Я ж виросла з батьками у цій однокімнатній квартирці і чомусь вважала, що так буде і в нас, та чоловік був категоричним – розширимось, потім і будем думати про поповнення.
На той час мені вже було за тридцять і годинник уже не тікав, він набатом бумкав про те, що я можу й не встигнути. Тож коли Петро запропонував продати мою квартирку і взяти більшу в кредит, я погодилась, бо мені були попереду пелюшки і підгузки, а ще – коханий чоловік поруч.
Заїхали ми до своєї, вже більшої квартири і якось от так раптом замість щастя посипались негаразди. Петро на роботі підіймав щось і дуже невдало. Тиждень полежав, покрехтів, а далі вже ми з його спиною пішли спеціалістами, бо ніхто не міг сказати, що із ним, а все, що ми купували за приписом не допомагало.
Я дуже переймалась за чоловіка. гроші йшли зі швидкістю світла, на все те, а ми ще ж мусили і за кредит платити. Борги сніговою кулею збільшувались і збільшувались і вже коли мого Петра звільнили я зрозуміла, що діла не буде – треба мені їхати на заробітки.
Я хлипала на вокзалі, мені було соромно, бо я залишала чоловіка у такому стані одного. А він мене втішав і казав, що коли я повернусь, то негаразди відступлять і будуть у нас діти і буде щастя.
Діти таки були у тій квартирі, але не мої і Петра, а його і Лілії. За п’ять років коли квартиру було виплачено, ремонт зроблено і техніку придбано, я вирішила зробити сюрприз Петру і приїхала без попередження.
Раніше я за місяць казала чоловіку що приїду, то він мене ще на кордоні стрічав, а тут я сама доїхала і з двома великими чемоданами подзвонила у двері своєї квартири.
— Ви хто? – дивилась на мене великими очима незнайомка пригортаючи до себе хлопчика років чотирьох. Десь у кімнаті заплакав малюк і вона хотіла двері мені перед носом зачинити, та я не дала.
— Що ви робите у моїй квартирі, – кажу їй. – Ви родичка Петра? Де мій чоловік?
Тепер уже незнайомка була збентежена, бо ніяка вона не родичка, а дружина, геть паспорт зі штампом мені показала. А я показала свій із точно таким же, але з іншого РАЦСу.
Та виявилось що мій чоловік за моєї відсутності встиг зі мною розлучитись і ще раз одружитись. Уже він мав двох дітей, до речі старший ще до мого від’їзду в Італію з’явився на світ і вже тоді він пообіцяв Лілії, що одружиться.
— Твого тут нічого немає. – сказав Петро мені за пів години, – Тут усе моє і ти повинна піти.
І я б таки пішла, бо не могла нормально навіть думати, але про ту ситуацію почула моя подруга Галя і вже за три дні була в Україні, аби мені допомогти.
Спершу, вона мене із ложки годувала і водила за руку кабінетами, бо я не вірила що зможу, хоч щось комусь довести, та от виявилось, що я таки могла і мала право отримати частку від придбаного житла.
Довго те все тягнулось, багато я пережила, але не вийшло у Петра залишити мене біля порожнього корита, сам там опинився. Квартиру і все що нажили ми таки поділили і Лілія з дітьми йому не допомогли.
Я забрала гроші і поїхала в Італію, а мій колишній чоловік ще не довго побув одруженим, бо друга дружина не змогла йому пробачити такого вчинку. Та й жити в маленькій квартирці на яку йому стало після поділу майна, Лілія не мала бажання.
Але й історія зі спиною, яку він розіграв для мене так просто не минула, бо вже знайомі передають, що бачили Петра, так насилу ходить із ціпком.
А я? А я живу, працю, їжджу на відпочинок, скоро сорок і все примарнішою стає мрія про діток. Невже через Петра я так і не здійсню свою найзаповітнішу мрію?
Головна картинка ілюстративна.