– Я там вже роки не була, але хата в доброму стані, сусідка приглядає, то я тебе виручу, а ти мене виручиш – хай моя онука у тебе поживе, коли сесія буде.
Я нікого не хочу у себе. Тим більше, нащо мені її виручати. Коли я останні місяці на роботі, коли вона мені пригодиться?
Але спека взяла своє і я попросилася в село. Марія привезла ключі, посадила на автобус і сказала знайомим в автобусі направити мене на правильну вулицю.
І ось так я постала перед зеленим раєм і затишком, відкрила хату і одразу відчула прохолоду, видно, що сусіди справді ретельно провітрюють хату, бо запаху зовсім не було.
Але не встигла я навколо озирнутися, як якась жінка забігає до мене з молоком:
– Пані, візьміть, дуже смачне, буде вам до вечері.
– Та я не знаю, я ще не знаю чим і вечеряти…
– О, то я зараз вам все організую, – сказала жінка і за мить вернулася з цілою сумкою всього: картопля, зелень, огірки, помідори..,- Ви беріть, я за дешево продам.
Вона назвала суму не дуже дешеву, адже я знаю за скільки я купую те все в місті, видно жінка подумала, що я якась багачка. Я заплатила і та сказала, що завтра ще щось принесе.
– Не треба, – кажу я, – я все це й за два дні не з’їм.
– Нічого, будете мати на тиждень.
І на наступний день принесла мені ще сумку, де вже й закрутки були, гриби, горіхи. Я намагалася чемно відмовитися, але та просто поставила сумку і сказала ціну. Я знову злегка впріла від суми, навіть в цій прохолодній хаті.
– Я ввечері вам молока ще принесу і сметанки, – каже та.
Я не знаю, чи то так вечір швидко настав, бо я не встигла і прибратися і продукти розкласти, як знову хвіртка рипнула, а я тоді в інші двері і опинилася в садку, далі пролізла між дошками і вперлася в чиїсь ноги.
– Ховаєтеся?, – почула я чоловічий голос, – Ганя така, що вам сніг торішній продасть, так просто від неї не відчепишся.
– Але мені не треба стільки продуктів, – я мало не плакала.
– Добре, допоможу вам трохи, – сказав чоловік і на весь голос гукнув: «Ти чого по хатах ходиш, Ганю, не бачиш, що вдома нікого нема?»
– Яке ходиш, яке нишпориш, продукти я принесла.
– Знаю я твої продукти, як не скисле, то зіпсуте. Репутацію нам псуєш перед міськими!
– Що ти знаєш? У мене все свіже і смачне, – чули ми голос жінки, який віддалявся від хати.
– Й, як добре, – розсміялася я, – я вже сто років так не бігала.
– То з вас вечеря.
– То буде з Ганиних продуктів.
– То й що? гарна господиня всьому дасть лад.
– Добре, – я аж зашарілася, бо останній раз я чоловікові вечерю готувала певно років двадцять тому.
Мої діти були за кордоном, а чоловіка не стало раптово. Так я сама дітей в люди вивела, а тепер просто сама.
Іван виявився саме тим сусідом, який дивився за будинком.
– Скільки мені там треба? Пару картоплин та огірок квашений, а жінці все було мало, я вже й здоров’я на тих заробітках втратив, а вона ще хотіла грошей. От я все й лишив їй, а сам до матері приїхав, тут все рідне, справжнє, всіх знаю. Спокійно мені тут, от і лишився…
І отак я пустила до себе Ольгу жити, а сама в Маріїній хаті, домовилися, що комунальні одні одних сплачуємо, а там буде видно, може, Іван мене й заміж покличе. Бачу, що він серйозно налаштований та й мені тут дуже подобається, особливо те, що він сусідку від мене таки відвадив.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота