Я б в житті не наважилася поїхати в село, якби не ця спека та моя квартира в панельному будинку на дев’ятому поверсі з сонячної сторони. А тут колега прибігла та давай описувати красоти сільського життя

– Я там вже роки не була, але хата в доброму стані, сусідка приглядає, то я тебе виручу, а ти мене виручиш – хай моя онука у тебе поживе, коли сесія буде.

Я нікого не хочу у себе. Тим більше, нащо мені її виручати. Коли я останні місяці на роботі, коли вона мені пригодиться?

Але спека взяла своє і я попросилася в село. Марія привезла ключі, посадила на автобус і сказала знайомим в автобусі направити мене на правильну вулицю.

І ось так я постала перед зеленим раєм і затишком, відкрила хату і одразу відчула прохолоду, видно, що сусіди справді ретельно провітрюють хату, бо запаху зовсім не було.

Але не встигла я навколо озирнутися, як якась жінка забігає до мене з молоком:

– Пані, візьміть, дуже смачне, буде вам до вечері.

– Та я не знаю, я ще не знаю чим і вечеряти…

– О, то я зараз вам все організую, – сказала жінка і за мить вернулася з цілою сумкою всього: картопля, зелень, огірки, помідори..,- Ви беріть, я за дешево продам.

Вона назвала суму не дуже дешеву, адже я знаю за скільки я купую те все в місті, видно жінка подумала, що я якась багачка. Я заплатила і та сказала, що завтра ще щось принесе.

– Не треба, – кажу я, – я все це й за два дні не з’їм.

– Нічого, будете мати на тиждень.

І на наступний день принесла мені ще сумку, де вже й закрутки були, гриби, горіхи. Я намагалася чемно відмовитися, але та просто поставила сумку і сказала ціну. Я знову злегка впріла від суми, навіть в цій прохолодній хаті.

– Я ввечері вам молока ще принесу і сметанки, – каже та.

Я не знаю, чи то так вечір швидко настав, бо я не встигла і прибратися і продукти розкласти, як знову хвіртка рипнула, а я тоді в інші двері і опинилася в садку, далі пролізла між дошками і вперлася в чиїсь ноги.

– Ховаєтеся?, – почула я чоловічий голос, – Ганя така, що вам сніг торішній продасть, так просто від неї не відчепишся.

– Але мені не треба стільки продуктів, – я мало не плакала.

– Добре, допоможу вам трохи, – сказав чоловік і на весь голос гукнув: «Ти чого по хатах ходиш, Ганю, не бачиш, що вдома нікого нема?»

– Яке ходиш, яке нишпориш, продукти я принесла.

– Знаю я твої продукти, як не скисле, то зіпсуте. Репутацію нам псуєш перед міськими!

– Що ти знаєш? У мене все свіже і смачне, – чули ми голос жінки, який віддалявся від хати.

– Й, як добре, – розсміялася я, – я вже сто років так не бігала.

– То з вас вечеря.

– То буде з Ганиних продуктів.

– То й що? гарна господиня всьому дасть лад.

– Добре, – я аж зашарілася, бо останній раз я чоловікові вечерю готувала певно років двадцять тому.

Мої діти були за кордоном, а чоловіка не стало раптово. Так я сама дітей в люди вивела, а тепер просто сама.
Іван виявився саме тим сусідом, який дивився за будинком.

– Скільки мені там треба? Пару картоплин та огірок квашений, а жінці все було мало, я вже й здоров’я на тих заробітках втратив, а вона ще хотіла грошей. От я все й лишив їй, а сам до матері приїхав, тут все рідне, справжнє, всіх знаю. Спокійно мені тут, от і лишився…

І отак я пустила до себе Ольгу жити, а сама в Маріїній хаті, домовилися, що комунальні одні одних сплачуємо, а там буде видно, може, Іван мене й заміж покличе. Бачу, що він серйозно налаштований та й мені тут дуже подобається, особливо те, що він сусідку від мене таки відвадив.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page