Син у мене ріс, гарним і розумним хлопчиком, вивчився і вже й працював за спеціальність, але все ще не мав дівчини коханої, з якою б мене познайомив. Я вже й переживала і чоловікові казала, що будемо без онуків.
– Та чого ти спішиш так, відказував Ярослав, – йому дише тридцять, ще знайде своє щастя.
Я дуже хотіла аби син був щасливим, дуже і нарешті дочекалася – сказав, що приведе наречену.
– Мамо, тільки ти там… цей… тримай себе в руках!
Я вирішила тримати себе в руках. Тому дала рукам заняття – наварила і напекла ще й генеральне прибирання затіяла. Кучері накрутила, чоловіка в костюм впхала і чекаємо.
Найперше, що я побачила, як Антон світиться весь. Я бачила лише сяйво навколо нього і аж тоді розгледіла дівчину.
– Мамо, Аня вчиться на четвертому курсі педагогічного, – говорив сині я його слухала лише краєм вуха…Наречена мене вразила, неймовірна красуня і, будьмо чесні, я не розуміла, чому вона вибрала мого сина.
Далі все почало окреслюватися, бо вона з багатодітної родини і мріє жити в місті.
Мріє жити в місті і шукає простака, який їй те все організує, поки вона тут призвичаїться… я була в цьому певна.
Розумієте, Антон гарний, для матері її дитина найкраща, але ця дівчина ну просто на якусь обгортку.
Старанно брала пальчиками шматочок хліба і відривала та клала до гарно окресленого рота, яким дуже правильною вимовою розповідала про себе і своє навчання. Але жодного слова про батьків.
– А де ви жити будете, – питаю я молодих.
– Антон сказав, що у нього є власна квартира, – мило усміхнулася Аня.
Я аж закашлялася… Квартира, то у нього є, бабусина, але то в старому будинку, який легше знести, ніж там ремонт робити. Але Антон мені став на пальці і я промовчала.
Ми мило розпрощалися і Антон пішов проводжати дівчину. А ми з чоловіком переглянулися і я в його погляді побачила те саме, що відчувала я – вона не пара синові.
Син вернувся, весь аж розперся від гордості, але ми його зустріли зовсім не радими словами:
– Дитино, – кажу я йому, – вона тобі не пара і життя з нею не буде, от згадай моє слово.
– Але ми любимо один одного, – вперся син.
– Може, ти й любиш, дитино, а вона або дає себе любити або взагалі не знає, що то таке.
– Мамо, не перегинай малицю. Що ти в цьому тямиш?
«Якщо вже я в цьому нічого не тямлю, то ти тим більше», – так мені хотілося йому сказати, але я не хотіла ще більше поглиблювати непорозуміння між нами.
Зіграли весілля, молода була чудесна, Антон так само, гості веселилися, батьки бажали їм щастя.
Я так хотіла вірити, що все у сина складеться добре…
Пішли вони жити до бабусиної квартири і потроху почали робити ремонт. Аня закінчила навчання і шукала роботу, Антон працював і час від часу наймав робітників, щоб зробили то опалення, то поставили нову підлогу…
Все просувалося дуже повільно і ми з батьком теж підкидали трохи грошей, щоб пришвидшити виття їхнього гніздечка.
Минув рік і другий, ми вже розраховували на онуків, а їх все не було. Минув і третій рік і я побачила, що
Антон прийшов до нас сумним.
– Вона не хоче поки дітей, – сказав нам на питання, коли ж вони нас порадують онуками.
– Сучасна жінка, – тільки й сказала я, бо бачила, що син дуже переживає.
А потім Антон прийшов серед ночі, весь з лиця… Казав, що Аня пішла, бо не планує в такій бідності приводити на світ маля, що Антон її не цінує і не леліє, що вона знайшла того, хто їй дасть все – і шуби, і золото, і стабільність…
Зараз намагаємося сина підтримувати і я й не згадую, що колись одразу казала йому, що так буде. От тепер думаю, а якби я наполягла на своєму тоді, якби не дала їм бути разом, включила «свекруху», чи змінила б я його долю?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
