Мені скоро сорок років і так ми з чоловіком живемо в надії, що скоро будемо батьками. Обоє здорові, але все ніяк не чутно дитячого лепету у нашому домі. Недавно колега була в тому монастирі, про який я кажу, і сповістила всіх радісну звістку, що вона скоро стане мамою. Ми за неї пораділи, а у мене просто загорілася ідея, що треба негайно туди їхати.
І тут чоловік каже, що не може, бо у нього робота. Я задумалася, що у нього завжди якась робота вже який рік, що ми разом. Все нічого не встигає, там аврали, там позапланова нарада, там термінове відрядження чи вихід на роботу. Все в такому темпі і ритмі, що нема часу на головне, як на мене, для родини – на дитину.
– Слухай, я не сприймаю це серйозно, – відказав чоловік, – так просто з людей гроші витягують, а ти й віриш. Прийде час і матимемо ми дітей.
– Але, коли це буде, якщо ти такий зайняти ввесь час? Я вже не кажу про якесь чудодійне місце, я кажу про хоч один спокійний вечір, щоб ми побули разом. Ввесь час ніколи, а як разом, то в телефонах.
– У мене така робота. Чи ти хочеш аби підвищення отримав хтось інший?
І тоді в мене визрів той план. я пішла до директора Матвія і сказала, що як він не дасть чоловікові тиждень перепочинку, то я зроблю все від себе залежне, щоб такого гарного працівника переманили конкуренти.
Той погодився і я не здивована, адже мій чоловік тягнув ту всю фірму на своєму поступливому горбу.
Їхав Матвій дуже неохоче, все бубнів, що нема зв’язку і як це він буде знати останні новини і як до нього додзвоняться, коли нема зв’язку.
Я йому не казала, що трішечки порушила сімку в його телефоні і тому вона не ловила добре зв’язок.
Місце зустріло нас такою зеленню і тишею, що стало аж незвично. Ніхто нікуди не спішив, всі йшли як не в ліс, то на джерело, то в альтанку, то гуляти. Такий всюди спокій, справді, чуєш Творця в кожній його істоті. Десь далеко той шум і гам, який не такий вже й важливий, наче за тією метушнею ховаєшся, коли просто не знаєш чого прагнеш від життя.
Ще один телефон, щоб всі бачили, що маєш на нього гроші, ще одне фото з ресторану, наче маєш вірних друзів, ще одне фото з прикрасою, наче кохаєш…
Ми нарешті з чоловіком поговорили про те, що кожен насправді хоче від шлюбі і чого не хоче, що прагне, що дратує, що не потрібне. Думаєте, що це все має бути темою для розмов щодня? А коли ви особисто так відверто говорили, питали, чого хоче ваша половинка?не те, що ви думаєте, що вона хоче, а те, що є насправді.
Наприклад, для мене було несподіваним, що чоловік вважає, наче мені треба від нього лише гроші, а я його здивувала тим, що хочу аби він просто лагідніше до мене ставився, а не дарував осоружну квітку щодня, «на відчепись».
Зрозуміли, що нам обом хочеться мати дитину з тих причин, щоб ще когось дуже сильно любити і піклуватися.
Ні, чуда не сталося, коли ми приїхали додому, але сталося десь через пів року, коли ми почали цінувати той час, який маємо проводити разом і не впускати в нього інших людей, навіть, якщо аврал і дуже треба. Бо як ми не маємо часу один на одного. тоді про що можна говорити? Яка тоді цінність таких стосунків, адже тоді ти просто маєш співмешканця, а не кохану людину.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота