– То що ти за стіл такий приготувала? Все холодне, нічого навареного та ти дітям так шлунки збавиш, а що вже про Дмитра казати?
Пригадую, як не спала ночами аби все встигнути: голубці накрутити, холодець зварити, м’ясо замаринувати, салати накришити, бо «негоже на свята нічого нарізати». Свекруха не цінувала те, що на мої гроші ми й хату будували і дітей вчили, бо як це так – дитина її сама собі їсти готує.
– Та ти приїхала і як пані сидиш, а мій Дмитро баняками дзвонить! То хіба так личить жінці? Ти дивися, бо знайде собі Дмитро жінку, яка буде йому жінкою, а не як ти!
Може б, іншу це обурило, але я справді переживала, щоб не втратити чоловіка, тому у мене перед святами був марафон: я пекла, варила і парила, вкладалася в день, щоб все встигнути і отримати похвалу від свекрухи, аби вона була моїм союзником і вмовляла Дмитра від мене не йти. Але холодець у мене був не прозорий, бо я лінувалася збирати пінку, пляцки сухі і не промащені, голубці не смачні, м’ясо перестояне, салати пересолені.
Я так жила роки і поїздки додому перед святами у мене не викликали ніякого світлого почуття, лиш сумки і сумки, скуповую і тягну, не сплю і чую від свекрухи:
– Щось ти геть, Любо, подалася, та ти трохи слідкуй за собою. Ти подивися, який мій син, красень, костюм, сорочка, а ти біля нього…
Звичайно, я ж йому той костюм прасувала і сорочку прала, бо він хотів саме цю, а вона мала жовтизну, видно, ходив і поклав в шафу. А воно так застоялося і я мала то все в кисневому порошку випарювати, прати і прасувати, наче мені перед святами більшого клопоту нема. Звичайно, що на цій ситуації я вже з себе вийшла і Дмитро почав словами своєї матері говорити, мовляв, я й так не справляюся зі своїми обов’язками і інша на моєму місці тішилася б тому, що чоловіка об ходжає, а я ще смію невдоволення висловлювати.
Я сиділа за святковим столом, діти щось їли, щось ні, пішли до своїх друзів, свекруха пробувала кожну страву, як і Дмитро кивав та погоджувався з тим, що геть мені нічого не вдається.
– Дмитро сам краще готує, як ти на гості наготувалася. Як він стільки років тебе терпить – я не знаю, – кривилася свекруха.
– Якщо так, – сказала я, – То я його не тримаю, раз тобі, чоловіче, каструля борщу важливіша за все, що я для нашої сім’ї зробила, то йди до матері і в неї живи.
– Як це до матері, – почала свекруха, – Такий будинок буде лишати? То він мало в ньому наробився? Ти яким лицем це кажеш? Ти совість маєш? Та тут він більше прожив, ніж ти.
– Прожив більше, але хата моїх батьків і на них записана, так що таке, не має нічого тут ваш син.
Встала з-за столу і пішла прилягти, бо я геть не спала, а крутилася, намагаючись вгодити людям, які прийшли не святкувати, а критикувати.
Чоловік зі мною не говорив і я в мовчанці провела всі свята, що вам скажу було для мене навіть дуже добре.
На наступні свята я приїхала без сумок, нікого не попереджала, що готую на гості. І дуже здивувалася, що холодильник був забитий продуктами, в хаті чисто і мене чекала вечеря!
– Любо, приляж, бо ти з дороги втомилася. Мама мені помогла трохи приготувати на свята, але як ти не хочеш гостей приймати, то ми можемо піти до кумів чи до мами, – говорив чоловік. а я вухам не вірила!
Ті свята пройшли мені дуже добре, бо я була виспана, свіжа, насолоджувалася розмовою і наїдками. І що мене дивувало – свекруха робила вигляд, що тієї розмови між нами не було! Приємно усміхалася та говорила, яка вона рада, що її син так добре оженився. Це мене вже дуже дивує, бо не думаю, що ця жінка змінилася за такий короткий час. А ви такої ж думки?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
