— Що це за чоловічий голос у тебе там лунає? — запитала мама суворо, ніби мені було шістнадцять, а не тридцять два.

— Просто фільм дивлюся. Мамо, що трапилося? — Я намагалася швидше завершити розмову, бо вже втомилася від цих дзвінків.

— Нічого особливого. Просто маю з тобою серйозно поговорити. Дуже серйозно! — Вона наголосила на останньому слові, як завжди.

Я зітхнула, закотивши очі. Любов до мами в мене не палала вогнем, тому й зустрічі з нею не були в пріоритеті.

— Може, по телефону обійдемося?

— Ні. Чекай, увечері приїду, — відрізала вона й поклала слухавку. Типово для мами: не питає, а диктує умови.

— Сергій, — покликала я, кидаючи телефон на ліжко.

— Що сталося? — Він вийшов з кухні з двома горнятками чаю. — У тебе обличчя, ніби привид побачила.

— Майже так, — я взяла горнятко з подякою. — Мама телефонувала. Обіцяє приїхати ввечері.

Сергій кивнув зі співчуттям. За п’ять місяців наших стосунків він уже наслухався оповідей про мою родину.

— Хочеш, я залишуся? — запропонував він. — Підтримаю тебе морально. І ти ж обіцяла показати, як готувати той пиріг з яблуками.

Я похитала головою:

— Не сьогодні. Треба розібратися з цим усім самій.

Спогади нагадують старі листи — з часом папір жовтіє, але ключові рядки залишаються чіткими, ніби написані вчора. Мені було тринадцять, коли батьки вирішили розлучитися.

Але навіть через роки я пам’ятаю той день у деталях: тепле світло лампи на столі, аромат маминого супу з кухні та напружену мовчанку, що заповнила кімнату після слів тата: “Нам треба обговорити дещо важливе”.

Моя молодша сестра Ірина вже спала у своїй кімнаті, обіймаючи улюблену ляльку. Я сиділа за книгами, вдаючи, що роблю домашнє завдання, але насправді ловила кожне слово з кухні.

— Я більше не витримую, Галино, — казав тато. — Ми обоє розуміємо, що це вже не родина, а лише імітація.

— Імітація? — мамин голос дзвенів, як скло. — А про дітей ти подумав?

Почувся звук ложки, що впала на підлогу. Я здригнулася, але не рушила з місця. У такі хвилини краще не втручатися.

— Саме про дітей я й думаю, — відповів тато втомлено. — Їм потрібні щасливі батьки, а не ця постійна напруга.

— Щасливі батьки? — мама засміялася гірко. — Звичайно, ти тепер будеш щасливим. Напевно, вже знайшов когось на заміну?

Я затиснула вуха долонями, але слова все одно проникали. Батьки розлучилися. Тато не наполягав на поділі майна й тихо переїхав, забравши лише необхідне.

Спочатку зникла його улюблена чашка з тріщиною, потім стілець, де він сидів з книгою вечорами, а згодом полиця з журналами опустіла, відкривши старі шпалери.

Ірина робила вигляд, що нічого не помічає. Вона поринула у свій світ, де тато був винуватцем усього, а мама — постраждалою стороною.
Тато орендував кімнату в старому будинку на околиці.

Я відвідувала його щовихідних, якщо мама не вигадувала “термінових” справ удома.

Я сідала на м’який стілець, подарований сусідами, і розповідала про школу, про прочитані історії, про те, як Ірина знову вередувала через новий рюкзак, який мама не купила.

— А як ти тримаєшся? — запитував тато, дивлячись уважно.

Я знизувала плечима, не знаючи, як пояснити, що навчилася існувати в двох світах. В одному я була зразковою дитиною, старанно вчилася й не створювала проблем мамі.

В іншому — тихим свідком, що фіксував кожну нещирість у маминих словах, кожну маніпуляцію Ірини замість відвертої бесіди.

— Знову до того зрадника їздила? — бурчала мама щоразу, коли я поверталася.

Я стояла, дивлячись у підлогу. Чому я маю виправдовуватися?

— Мамо, а вона ще казала, що хотіла б жити з татом! — втрутилася Ірина, ховаючись за мамою й висовуючи язика.

— Звісно! Тато в нас ідеальний. Гроші переказує й спокійно живе, а я маю все тягнути: годувати, прати, прибирати! Скоро без сил залишуся, а я ж у всьому винна! — починала мама.

— Ябеда! — прошепотіла я, показуючи сестрі знак рукою, щоб мама не бачила.

— Татусю, дай копійок на цукерку, — канючила Ірина, коли тато приходив у гості, і мама не чула.

Відразу після школи я поїхала вчитися до обласного центру.

— Доню, вступи на безкоштовне, а на проживання та їжу я дам! — обіцяв тато.

І я вчилася з ентузіазмом, мріючи про власне житло, де не буде надокучливої сестри та мами, яка критикує кожне моє рішення.

Через три роки настала черга Ірини обирати освіту.

— Навіщо мені той університет, як зайва турбота, — заявила вона. — Краще курси закінчу, і вистачить.

— Молодець, доню! — зраділа мама. — Не те що деякі, хто воліє залежати від мене, замість заробляти.

Не треба було бути провидцем, щоб зрозуміти, що стріла летіла в мене.

— Всі мої витрати покриває тато, тобі не так уже й доводиться витрачатися, — не стрималася я.

— Ти тільки й можеш сперечатися зі мною, вся в тата! — відрізала мама.

Через вісім місяців Ірина вже була стилістом і влаштувалася в невеликий салон на початкову ставку.

Я додому приїжджала рідко. Канікули воліла проводити в тата.

— Коли закінчиш навчання, не хапайся за першу роботу. Подивися варіанти, покажи себе, — радив він.

— Татова копія, — шипіла мама щоразу, бачачи мене на порозі. — Молодша сестра вже заробляє, а ця все на моїй відповідальності.

— Ірині теж пропонували вчитися, чому вона відмовилася? — захищалася я.

— Ой, не треба мені татових подачок!

“Але коли тато пропонує гроші, ти не відмовляєшся”, — думала я про себе.

Після університету я знайшла роботу, а через рік тато пішов з життя. Раптово. Його виявили сусіди через день. На прощанні Ірина плакала найголосніше, хоч останні роки майже не спілкувалася з ним. Я ж відчувала лише порожнечу й усвідомлення самотності.

Спадщини не лишилося. Звідки їй узятися, якщо після розлучення тато жив на оренді, а більшість заробітку віддавав мамі та нам.

Мені й раніше було непросто, а без тата стало ще важче. Частину зарплати я платила за кімнату — окрема квартира була надто дорогою. Трохи лишала на щоденні потреби, а решту відкладала на мрію про власне помешкання.

Мама дзвонила рідко, переважно щоб дорікнути.

— Іринка виходить заміж. Всі кошти в свято вкладає, мабуть, позику візьмемо, — зітхала вона, натякаючи на допомогу.

— То не беріть. Не розумію, навіщо розкіш, якщо коштів немає, — відповідала я, вдаючи, що не розумію натяку.

— Яка ти байдужа, вся в тата, — дорікала мама. — Чи думаєш, якщо в тебе ніхто не закохується, то всі мають самотніми лишатися? Іринка хоче свята. Заміж же один раз виходять.

Мама щиро вірила, що я не приваблива, тож і шлюб мені не світить. Я на такі зауваження лише зітхала.

— На весілля коштів дати не можу, я відкладаю на кредит для житла, — заявляла я.

— Іринка чекає дитину, допомогла б грошима, — казала мама іншим разом. — У Андрія зарплата невелика, а власниця салону, де сестра працювала, не платить за відпустку по догляду. Виявляється, всі там неофіційно.

— Мамо! Ірина знала, що працює без оформлення. Я її попереджала, що в разі відпустки нічого не отримає.

— Замість дорікати сестрі, краще б допомогла. Вони родину будують, стараються. А ти одна живеш, ще й кошти жалієш, — картала мама.

— Ірина вийшла заміж, має роботу. Поясни, чому я маю віддавати частину своєї зарплати? Вона ж не ділилася, коли я вчилася, а вона працювала.

— Бо то був твій вибір — залежати від нас, поки сестра заробляла.

— А шлюб і діти — то Іринин вибір. Нехай сама розбирається.

Роки минали, а ми з сестрою так і не зблизилися. Навпаки, дитячі образи лише міцніли.

Я поїхала на заробітки за кордон і за пять років я нарешті придбала омріяну квартиру. Хай частину суми в кредит. Але я мала квартиру. Свою.

— Не хочу двадцять років платити той кредит, — вирішила я й почала вносити платежі з ще більшим завзяттям.

— Непогане помешкання, — сказала мама, оглядаючи мої володіння. — От би Іринці таку двокімнатну. А вони з дитиною в гуртожитку туляться, а тобі одній такі палати. Не по совісті.

— Іринка з Андрієм нічого не роблять, чекають, що житло саме впаде. Так не буває, — обурилася я. Мені було прикро, що мама, як завжди, применшує мої зусилля.

— Ти бездушна, — відповіла мама.

— Якщо ти така добра, чому їх до себе не візьмеш? У тебе трикімнатна. Місця вистачить: тобі, Іринці з дітьми й чоловіком…

— Та ну того Андрія… — відмахнулася мама.

Я посміхнулася. Я знала, як скінчився той досвід спільного життя. Мама й зять не порозумілися. Мамі здавалося, що Андрій недостатньо старається для родини. У її очах він не вартий доньки.

Андрій не сперечався, мовчки вислуховував. А коли терпець урвався, висловив усе, що думає, і порадив, куди їй піти, аби не заважати спокійно відпочивати.

Наступні вісім років мого життя можна описати словом “праця”. Я бігла в офіс о сьомій ранку, де працювала над завданнями до шостої вечора. Потім додому, де до опівночі робила додаткові проекти, переклади, реферати.

Сергій з’явився несподівано. Приємний хлопець влаштувався в нашу компанію. Наші стосунки розвивалися повільно, але впевнено, і незабаром ми почали думати про спільне майбутнє.

Мамі про зміни я не поспішала розповідати. Не бачила потреби.

Дзвінок у двері лунав настирливо.

“Треба його замінити”, — подумала я, йдучи відчиняти.

— До тебе не додзвонишся, — кинула мама й увійшла без запрошення.

— Кажи, чого прийшла, — я хотіла якнайшвидше дізнатися причину візиту.

Минуло вісім років з моменту купівлі квартири й останнього візиту мами.

— Чого ти поспішаєш? Гостей годиться пригощати чаєм, випічкою, а вже потім розпитувати, — весело сказала мама. Я здивувалася цій нотці — не звикла до жартів від неї.
— Заходь, — без ентузіазму запросила на кухню. — Чай у пакетиках, пиріг з магазину, — показала я.

— Небагато, небагато. Бачу, куховарство — не твоє хобі! — засміялася мама, ще більше мене спантеличивши.

— Мамо, не тягни, кажи, що хотіла?

— Ой, а в тебе й машина для миття посуду є. Зручно, зручно. І вода очищена? Добре! — замість відповіді мама оглянула квартиру.

— Так, і навіть опалення центральне, не треба дрова носити, — іронічно додала я.

— Ммм, який зручний санвузол окремий. Це ж набагато практичніше, особливо для кількох людей, — продовжувала мама, заглядаючи в ванну.

— Який гарний диван! Не надто твердий, не м’який. Можна спати постійно, — захоплювалася вона, оглядаючи кімнати.

Її все задовольнило.

— Я поміркувала й ухвалила розумне рішення: навіщо мені самій у трикімнатній? Я її Іринці запишу! — усміхнено заявила мама.

— Як це? — не зрозуміла я. — А ти в їхній гуртожиток переїдеш?

— Навіщо мені той безлад на першому поверсі? Там від непроханих гостей ніякого спокою, — обурилася мама. — Я квартиру Іринці дам, а сама з тобою житиму, ти ж одна, — оголосила вона.

Я завмерла, дивлячись на неї, намагаючись осмислити.

— А що? У тебе чудова двокімнатна. Одна кімната тобі, одна — мені, а Іринка в мою трикімнатну заїде — все справедливо! — мама говорила впевнено, ніби план уже узгоджений.

Але мене це не влаштовувало. Не для того я працювала скільки років, щоб ділити зароблене з мамою. А сестра, яка тільки скаржилася й чекала подарунків, отримає все даром.

— Ні, — коротко сказала я.

Тепер мама здивувалася, дивлячись на мене.

— Що значить “ні”? — її очі звузилися. — Я вже все влаштувала. Папери готові.

— То живи в Ірини, — я встала, відчуваючи тремтіння в ногах. — Це моя квартира. Моя. Я за неї вісім років старалася, поки Ірина чекала дива.

— Ах, ось у чому справа! — мама сплеснула руками. — Заздриш сестрі? Вона родину створила, дітей має, а ти.— вона оглянула кухню, шукаючи моїх невдач. — Нікого немає. Живеш, як вітер у полі.

— Насправді я виходжу заміж.

— Та кому ти потрібна? — обурилася мама, скрививши губи. — Зразу вигадуєш казки, аби не допомогти сестрі.

— Думай, як хочеш, але тебе тут не буде.

— Невже виженеш, якщо я з речами приїду? — сумнівалася вона.

— Спробуй, — спокійно порадила я й підвелася, даючи зрозуміти, що час іти.

— Ти така ж холодна, як твій батько! — її голос зірвався на високі ноти.

— Дякую, — я усміхнулася вперше за вечір. — Тато був чудовою людиною. І цінував мене просто так, без умов.

Двері зачинилися з гучним клацанням, аж вікна задрижали. Я стояла біля вікна, дивлячись, як мамина постать зникає в темряві, і відчувала полегшення.

На телефоні блимало повідомлення від Сергія: “Як зустріч?” Я посміхнулася, набираючи: “Приїжджай. Покажу, як пекти той пиріг”.

Але це був не кінець. Я сіла за стіл, згадуючи, як усе починалося. Той дзвінок мами перевернув усе догори дном, але насправді конфлікт тлів роками. Я вирішила зателефонувати Ірині, щоб зрозуміти, чи знає вона про мамині плани.

— Привіт, сестро, — відповіла Ірина веселим голосом. — Чого дзвониш так пізно?

— Мама була в мене. Розповіла про квартиру. Ти в курсі?

— Звичайно! Вона сказала, що все влаштує. Ми з Андрієм так раді! Нарешті нормальне житло для дітей. А ти ж одна, тобі не шкода?

— Шкода? — я стримувала роздратування. — Я працювала на цю квартиру. Чому ти думаєш, що маєш право на мамину, а мама — на мою?

— Ой, Оксанко, не будь такою. Ми ж родина. Допомагати треба. Діти ростуть, їм простір потрібен. А в тебе все одно порожньо.

— Родина? Коли я вчилася, ти не допомагала. Тепер хочеш усе готове?

— То був твій вибір. Я ж працювала з вісімнадцяти. І тепер маю родину. Ти ж розумієш, діти — це відповідальність.

— Розумію. Але моя квартира — моя відповідальність. Не погоджуюся.

Ірина зітхнула:

— Мама казала, що ти така. Але подумай. Ми могли б частіше бачитися, допомагати одне одному.

— Бачилися? Ти востаннє дзвонила, щоб позичити 5000 гривень на одяг для дитини. І не повернула.

— То дрібниці! Я поверну, коли зможу. Андрій обіцяє підвищення.

— Удачі з тим. Але мами тут не буде.

Я поклала слухавку, відчуваючи суміш полегшення й смутку. Сергій приїхав за півгодини, з букетом квітів.

— Що трапилося? — запитав він, обіймаючи мене. — Розповідай усе.

Я розповіла про візит мами, про її план, про розмову з сестрою.

— Вона справді думає, що може так вирішувати? — здивувався Сергій. — Ти ж незалежна. Це твоє життя.

— Так, але в родині завжди так було. Мама вирішує, Ірина бере, а я маю поступатися.

— Не цього разу. Я з тобою. Якщо треба, поговоримо з нею разом.

Ми пішли на кухню, де я почала вчити його пекти пиріг. Він мішав тісто, а я різала яблука.

— Ось так, не надто сильно, — показувала я. — А тепер додай цукор, 200 грамів.

Наступного дня мама подзвонила знову.

— Оксанко, я подумала. Може, переглянеш рішення? Іринка так засмутилася.

— Ні, мамо. Це моя квартира. Якщо хочеш допомогти Ірині, продавай свою й купи їй меншу. Або живи з нею.

— Ти егоїстка! — обурилася вона. — Після всього, що я для тебе зробила.

— Зробила? Ти критикувала кожний крок. Тато підтримував, а ти.

— Твій тато! Завжди він у тебе герой. Але я тягнула родину.

— Я ціную, але тепер моє життя. Не втручайся.

Вона мовчала хвилину.

— Відчиняй, я стою під дверима. Досить балачок.

Двері я відчинила і стала на порозі стіною. Позаду мене стояв Сергій. Мама розгублено переводила погляд з мене на нього, а потім спробувала зайти. Коли зрозуміла, що не вийде почала:

— Мені що на вулиці жити? Я квартиру на Ірині переписала. А Андрпій мене бачити не хоче. Виростила двох доньок, а жодній не потрібна. – захлипала вона.

— Я відвезу вас у гуртожиток. – сказав Сергій. – Вам є де зупинитись, доки ви не вирішете усі питання з Іриною.

Минуло пів року. Мама ініціювала відкликання дарчої. З Іриною і зі мною вона воліє не розмовляє, каже, що ми не маємо ні душі ні совісті. Спільні знайомі пробують мене соромити, але я не хочу нікого чути.

Так, мені прикро що з мамою таке стало, прикро, що нині вона проходить крізь такі випробування. Але саме вона у тому винна. Ну хіба ж ні?

Головна картинка ілюстративна.