Свекруха перейшла від слів до діла. Коли я вернулася з роботи, то побачила, що всі шибки в хаті на підлозі. Ту ніч я ночувала на протязі, зібравши скло, щоб діти на нього не стали і вже розуміла, що маю просити батьків мені допомогти з переїздом.
Моє життя пройшло в цьому селі і кудись їхати зовсім не хотілося, я тут росла і вчилася, короткий час їздила в училище, але завжди приїздила додому, бо воно були лиш за п’ятнадцять кілометрів від дому.
І в автобусній тисняві я й познайомилася з Іваном і закохалася.
Ми почали зустрічатися і одружилися, жити пішли в бабусину стару хату, там і з’явилося двійко наших діток. Свекри до мене ставилися добре – практично не зважали чи я є чи ні, там було восьмеро дітей, то свекор навіть не знав, коли в кого день народження, навіть пору року не знав.
І отак ми жили щасливо без уваги свекрухи, але…
Не стало мого Івана раптово. Я не знала, як далі бути, бо діти малі, сім і п’ять років, на які гроші жити?
В колгоспі була швейна і ми шили постільне, але вже тоді замовлень не було, ми більше не працювали, ніж працювали.
Якось я поскаржилася свекрусі, що не справляюся з усім, бо всюди треба чоловічої руки, а вона й каже:
– То Василько до тебе заходитиме і допомагатиме.
Василь був на десять років молодшим за мене, він найменший з родини, мали його пізно і було зрозуміло, що він має батьків доглянути, бо вже всі мали свої родини.
І так він то своїм, то мені допомагав. Стало набагато легше, бо й води наносити, дров наколоти, покосити обору, навіть міг корову подоїти, коли мене не було довго зі зміни.
Я вважала його за молодшого брата, була з ним відверта і він мені так само душу відкривав. Міг в мене допізна сидіти серед тижня, з дітьми в хованки бавитися по хаті. А вже на вихідні, то у нього була кавалєрка і він мені про всіх своїх дівчат розповідав.
І почали мені ті дівчата серденько колоти, чого це я вже не молода? І так все й сталося.
– Я візьму тебе за жінку, – сказав він мені.
Я була дуже щаслива, але свекруха сказала, що вона мене з села витурить, аби я на її дитину не роззявляла рота.
Мама мене теж не погладила, допомогла вивести уазиком речі в місто і першу пору платили за квартиру. Коли я почула, що Василь женився, то вже й не було сенсу на щось чекати.
Заміж мене ніхто не брав, бо ж двоє дітей. І так я жила в гуртожитку, працювала на заводі, але квартиру так і не отримала, бо вже все розпадалося. Добре, що хоч кімната мені лишилася.
Інколи бачила когось з сільських, то мені розказували, що має Василь двоє дітей, свекруха невдоволена невісткою, там вічно галас.
Минуло двадцять років, мої діти вже свої сім’ї мають, я в тому ж гуртожитку сама, нікуди не виїздила, все чекала, коли Василь по мене прийде.
І так сталося. Прийшов. Поплакали ми обоє, життя нас не погладило по голові.
– Вертайся додому, матері нема, а тато вже й не знає, хто він.
– А жінка?
– Жінка виїхала до Італії, вже ми всі знаємо, що жити ми не будемо.
– А діти твої?
– Вона дітей до себе забрала, доньки вже там заміж вийшли за місцевих.
І так я вернулася додому. Думала, що мені земля буде під ногами горіти чи люди будуть поглядами пропікати, але так все навколо змінилося, що мене ніхто й не впізнавав та й я мало зустрічала когось з однокласників, всі шукали міста.
Помирилася з батьками, мама сказала, що по телевізору й не таке показують тепер, то можна було так то все не роздмухувати.
Ми дожили з Василем до сивого волосся. Онуки наші приїжджають, що його, що мої, діти навідують, так само і його, і мої. Тепер більше свободи, більше інформації, більше розуміння в людях, куди треба лізти, а куди ні.
А ви якої думки?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
