fbpx

Я була міською дитиною з батьками-лікарями в другому поколінні, але без тями закохалася в Івана. Як мене рідні не вмовляли, як не пояснювали, але я стояла на своєму – або Іван, або ніхто, а далі сказала, що я при надії, тому батьки змирилися

Іван вчився теж майже на лікаря – на ветеринара і планував вернутися в своє село, щоб там працювати на фермі, бо вдома його чекала мати.

Батько запросив його на розмову і обіцяв йому й з квартирою допомогти, машину подарувати, тільки б він залишився в місті, але Іван навідріз відмовився.

Мама мене просила на нього вплинути.

– Ти ж жінка. Ти до села не привчена, як ти будеш там жити? про себе подумай!

– Мамо, я за Івана того й заміж виходжу, що він не такий як ви, – пишалася я чоловіком, – я за ним в вогонь і в воду.

Мама тільки руки заламувала, а тато кусав губи, але відправили вони мене в село з чоловіком.

Я собі уявляла щось світле і сонячне, всюди зелень і корови з гусьми, як на картинах Пимоненка. Але я попала в якесь неправильне село.

Влітку там часто безперервно лив дощ, зима тривала пів року і була дуже холодна, а весна завжди зустрічала, спочатку снігом, а потім нестерпною спекою.

Умови були такі собі, все на вулиці, ванна, яку чоловік так для мене облаштував і всім показував, являла собою наварені два балони, до яких внизу було щось схоже на пічку, а на горище треба було наносити води, яка отак текла і грілася.

Матері Івана я не сподобалася і нікому в селі так само, всі на мене витріщалися і сміялися, коли мати всім розповідала, як за мною бігав гусак, що я не даю кошенят сліпих впорядковувати, що не вмію підпалювати в печі і варити їсти.

Бувало таке, що приходив ще й Іван з роботи і пригадував все, що чув в буфеті від сільських про мене і вчив мене життю.

Я не розуміла за що, якщо я так його люблю? Потім просив вибачення, приносив квіти і казав, що таке не повториться, але все повторювалося.

Додому вернутися я не могла, бо у нас вже був дворічний синочок і по-правді, Іван любив сина. Я працювала фельдшеркою в амбулаторії, але всі мої поради ігнорувалися, як ото не мастити олією опіки, не терти всюди «зірочку», не натирати рану землею.

Всім було смішно від такого, а мені хотілося на стіни лізти, бо люди самі собі лікувалися і я практично цілими днями була одна в тій амбулаторії, але хоч в тиші.

І ось прийшов Юрків брат, весь блідий і мокрий, було зрозуміло, що з дурницею він не прийшов, як я і думала, потрібна була операція. І я поїхала з ним в місто, моє рідне прекрасне місто, в мій дім.

Звичайно, його могли й в район направити, але я наполягла і тато допоміг.

Звичайно, що брата я провідала на другий день скоріше для галочки, бо ввесь цей час провела в домі батьків і мало не обіймала кожну милу мені дрібничку.

– Доню, ти завжди можеш вернутися, – казала мама.

– Як я залишу Івана? Він же мене так любить.

Верталася я додому сама, автобусом і була вся в собі, наче й додому їду і розумію, що якби не дитина.

Живу як жила, аж тут прилітає до мене дружина Іванового брата та до мене, що я з її чоловіком в місті гуляла. Мені спочатку було смішно, але вона такими словами на мене говорила, що я попросила її замовкнути, бо це ж нісенітниця. На крик прибіг Іван і замість того аби якось цю жінку врозумити, він навпаки, у важно слухав.

– А я думаю, чого ти така раденька звідти вернулася, – каже він.

– Іване, ти чого? Твій брат ще у відділенні, а я у батьків була!

На подвір’ї був вереск Люби, сусіди визирають, Іван повів наче її додому, але й в буфет зайшов, де йому знову ж таки помогли побачити ситуацію.

В чому була я втікала з села і дякувала Богу, що не заблудилася. Я й досі не розумію, чому мій чоловік так себе вів, адже на дворі були вісімдесяті, а не двадцяті роки. Звичайно, що потім в село поїхав мій тато з начальником міліції і ми змогли забрати сина.

Другий мій шлюб був з людиною «мого» кола і я вам скажу, що він був в рази приємнішим, хоч я й не кохала так Ростислава, як Івана.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page