Я все життя прожила в сусідстві з однією непростою родиною, і не раз задумувалася, чому все так складно в їхньому житті. Першим випробуванням долі для них була втрата чоловіка, який поїхав на заробітки в сусідню республіку, і живим уже не повернувся. Весілля синам мама справляла без їхнього тата, але невістками була задоволена. Були вони з працелюбних багатодітних родин, все вміли, все розуміли.
Обидві молоді сІм’ї тіснилися під одним дахом. Спершу молодший вирішив будуватися поряд зі старою хатою. Вважалося, що старший Степан мав би сплачувати братові Івану за хату, в якій залишався жити. Спочатку так і було, поки Степан не помітив, що його частину хати також треба терміново перебудувати, бо в дерев’яних стінах завівся грибок, тож не залишалося коштів допомагати молодшому.
Брати б порозумілися, а ось між їхніми дружинами пробігла дуже чорна кішечка. Все як у «Кайдашевій сім’ї» класика літератури, про що не раз говорили самі брати, в черговий раз помирившись, після келишка домашнього вина. Якийсь час Степан та Іван не зважали на жіночі суперечки, але потім і самі стали прислухатися до аргументів своїх мотрьонок і мелашок і гиркатися між собою. Маму й свекруху вже ніхто не слухав, а тільки докоряли їй, що когось любить більше, когось – менше. Жінка не витримала й перебралася жити до сестри, яка також вже рік, як овдовіла.
Коли брати побудувались, вже й діти попідростали. Такі два гарні будинки поруч на затишній вулиці, такі господарі, вмілі й завзяті, діти здорові й розумні, а суперечки в родинах і між ними роками не стихали. Як почалися вони зі спільного коридору і саду, то продовжилися на межах і городах. Від матеріальних речей сварки плавно переросли в русло ментальне: хто що про кого кому сказав. І нічогісінько не приховувалося від сусідів, які вже втомилися від їхніх нарікань один на одного.
Гріх було б сказати, що між братсько-сусідськими родинами ніколи не було злагоди й миру. Ніби святі ангели хатИ перелітали, коли сІм’ї дітям весілля справляли. А що весіль було четверо, бо по двоє дітей було в кожного брата, то десь зо п’ять років тривало перемир’я з невеликими перервами, це якщо не брати до уваги, що тоді попадали під роздачу інші сусіди. Ну ніби пороблено людям на сварки. Їхні доньки також на якийсь час залишалися жити під одним дахом з батьками, але й зяті не могли догодити ні Степану, ні Івану, а тим більше їхнім дружинам. Тож ні одна молода сім’я довго там не затрималася, а сини тим більше навіть не пробували молодих дружин до батьків приводити.
В Степана та Івана не тільки були дружини-тезки, але й проблеми однакові, як на замовлення якихось вищих сил.
Із розповідей сусідок знаю, як нелегко приходилося їм самим через брак здоров’я, та їхнім дітям – і синам, і донькам – з орендою житла, з роботою, з хворобами внуків, але до батьків чи з допомогою, чи за допомогою вдаватися не спішили, через що обидві Оксани на своїх синів і дочок нарікали й ображалися. За класикою жанру, ще більше скарг від двох тещ і свекрух діставалося «невдячним, хитрим і лінивим» невісткам і зятям.
Я була не єдина в курсі всього, що відбувалося в житті Степанової та Іванової родини. Вся вулиця, якщо не все село, жили чутками та плітками нескінченної сільської «сантабарбари» в очікуванні нового серіалу. Одні їх уважно вислуховували, другим вони вже достатньо набридли, треті плели інтриги. Іванова Оксана розказувала все «по секрету», але всьому світу. Коли історія обростала вигадками й поверталася до неї з неприємними подробицями, жінка бігала по сусідах з’ясовувати, хто що й коли такого про неї наговорив. А Степанова Оксана, як говорили в нас у селі, пробувала «зводити до очей», тобто по повній програмі включала слідчого в спідниці зі своїми очними ставками. Тому односельці з часом уже й не хотіли мати нічого спільного з тими жіночками, щоб потім не бути в центрі всяких розборів.
Щоправда, якби вони обидві прикусили свої язики, то ціни б їм не було, настільки гарні господині.
Першими моїми сусідами були Степан і Оксана. Чимось допомогти, порадити, грошей позичити, насінням для посадки обмінятися – завжди були готові. У Степана – майстерня, де він виготовляв меблі на замовлення. Оксана – дипломована кондитерка, то замовлень на торти й короваї в неї т вистачало. Жили заможно, добудували й розширили хату, зробили окремий вхід, щоб там могли жити донька з сім’єю. На подвір’ї і в кімнатах було все, що душа забажає, але в подружжя вже забракло здоров’я тому лад давати, тож не вщухали сварки між подружжям.
Коли не стало господаря, все те добро почало нищитися, господарство занепадати, діти не спішили ні допомагати мамі, ні скористатися нажитим батьками майном. Живе Оксана сама, часто хворіє, ледве зводить кінці з кінцями, але розмова в неї незмінно про одне й те ж: всі перед нею винні.
В Івана й Оксани також трапилася темна смуга в житті, коли захворіла дружина, а чоловік, замість по господарству поратись, жінку в лікарні відвідувати, почав до чарки прикладатись. Здавалось, що родинний човен молодшого брата також іде на дно і він підтвердить народне прислів’я-пересторогу «драбина веде вгору й вдолину» , але, на щастя, Іван спам’ятався, здоров’я Оксани пішло на поправку, їхня донька якийсь час жила біля батьків, поки мама остаточно не одужала.
До Степанової Оксани діти і онуки навідуються зрідка. Можливо, не хочуть вислуховувати її безкінечні жалі й нарікання. І мене це наводить на думку, що незгода в родині може звести нанівець усе добре й корисне.
Якось мій односелець пожартував: щось так скучно стало в селі, ніхто не свариться, не лементує. Я після цих слів задумалася, що, направду, на нашій вулиці стало тихо й спокійно. Іван порається коло свої вуликів, носить мед своїй братовІй Оксані, допомагає їй по господарству. Свою дружину Іван шанує, не дозволяє робити важку роботу, тож Оксана, щоб не сидіти без діла, повернулася до свого улюбленого ремесла, адже свого часу вивчилася на кравчиню, то тепер шиє всім і перешиває за символічну плату, а односельці нею не нахваляться. Щоліта в дідуся Івана та бабусі Оксани гостюють внуки. Віриться, що мир і злагода тут оселились назавжди.
