Я була небажаною невісткою в родині Прокопенків. Свекор, Іван Микитович, той хоч старався це приховувати, а Зіна Львівна, свекруха, відверто демонструвала своє розчарування, що заради мене, першокурсниці коледжу, де її син Микита читав лекції, він розійшовся з Оксаною, дівчиною, з якою зустрічався ще зі школи, яка чекала його після служби, потім з-за кордону, де після вишу хлопець працював за контрактом.
З моїм викладачем Микитою Івановичем ми познайомились всього за три місяці до нашого весілля, з першого погляду закохалися, він освідчився і покликав мене заміж. Знайомство з нашими батьками не принесло нам ніякої радості: мої рідні хвилювались, бо я ще дитина, хоч мені вже сповнилося вісімнадцять, його рідні казали: мамине молоко на губах ще не обсохло, то яка з тебе дружина для нашого сина. Свекруха прямо заявила: коли Микита мене розкусить, що я за птиця, то зразу покине і вернеться до Оксани. Тож ми задля спокою в родині з самого початку стали жити окремо на орендованій квартирі.
Не судилося збутися сподіванням Зіни Львівни на швидке розлучення, і серце її потроху відтануло, бо виявилося, що я дбайлива дружина, вправна господиня і добра мама. Іван Микитович навіть пишався нами. Бо жили ми в любові і мирі одинадцять щасливих років, які відвела нам доля.
А потім… сталося непоправне: дорога забрала в нашої родини чоловіка, тата і сина. Свекор аж зліг на кілька місяців, і свекруха його доглядала. Я підтримувала їх, як тільки могла, і після втрати ми ще ближчими стали, а десятирічний Олежик був для всіх відрадою.
Пролетіло десять років. Вже й свекор пішов у засвіти. А син одружився з однокурсницею. Я була не в захваті. Їм ще два роки навчатися, а вони не стали чекати з дитиною.
Олеся була при надії і збиралася оформляти академку, Олег перевівся на заочне, пішов працювати. І жити пішли окремо в подаровану сватами однокімнатну квартиру, бо ж я – недобра свекруха, відмовляла їх від весілля і надалі втручатимуся в їхні справи, як вважала невістка та її мама.
Самотньо мені було б у житті, якби не Іван Григорович, що прийшов працювати в нашу установу і зразу почав упадати за мною. Він також був самотній, кілька років тому втратив дружину, дав доньці гідну освіту, видав її заміж.
Пішла вона жити до чоловіка, стала мамою двох чарівних дівчаток-близнят. Іван кликав мене заміж, пропонував йти до нього жити, а Олег з дружиною хай переселяються в мою двокімнатну. Я обіцяла, що дочекаюсь онука, хочу невістці спочатку допомогти, і потім ми одружимось.
У наші з Іваном плани внесла корективи його донька Зоя. Вона з діточками пішла від чоловіка і повернулася, звичайно, до тата. Поки Іван ще обдумував варіанти, де нам жити, якщо будемо разом, надумав женитися мій син.
Я його відмовляла: ще занадто молодий, треба довчитись спочатку, влаштуватися на роботу, щоб взяти відповідальність за власну сім’ю. Олег наполіг і я здогадалася, що Олеся чекає дитину. І, справді, через пів року прийшов у світ наш Захарко.
Щоб налагодити добрі стосунки з невісткою, я запропонувала молодій мамі свою допомогу. Та Олеся відмовилася, мовляв, сама справиться, а в разі чого їй допоможе рідна мама. Я не стала напрошуватися, а Іван благав знову, нарешті, поєднати наші долі.
Я все більше відчувала самотність: невістка з сином тепер рідше навідувались в гості, бо куди ж з малесенькою дитиною. А Іван мені твердо сказав, що сьогодні він прийде «при параді» із пропозицією руки і серця, щоб усе було по закону, урочисто й романтично.
На звук дзвінка відчинивши двері, я зустріла не Івана, а сина.
– Мамо, я повертаюсь додому. Назавжди! Твоя невістка просто нестерпна. Прийду з роботи – нема що їсти, а вона – «тримай синочка, щось приготую», і цілий вечір: «йди купи продукти і збігай в аптеку» то «мий посуд», то «сам пери свій одяг», то «ти мені не допомагаєш»…
– Синку, я ж тебе попереджала, що ще зарано сім’ю заводити. Та нічого, ще зустрінеш гідну пару.
За кілька хвилин прийшов Іван, з квітами і тортом. Та його вже нічим було пригощати Олежик із таким апетитом уплітав за дві щоки мої фірмові м’ясні рулети та печінковий торт, що я запропонувала Іванові піти вдвох у кав’ярню.
Ми так ні про що й домовилися. Адже спочатку треба було подумати про житло, щоб жити окремо.
Надії на те, що наші діти помиряться зі своїми половинками і повернуться в свої родини в нас не було. Як молоді, ми гуляли вечірнім містом до півночі і, як зовсім старенькі, міркували, чому теперішнє покоління все вирішує так радикально.
Проблеми дітей нас не відпускали і не дозволяли бути щасливими вдвох. І жити одне без одного ми вже не могли. Зійшлися на тому, що якось потрібно б нам розібратися в цих ситуаціях, насамперед у себе самих, як ми їх виховали, як допустили, що вони не зберегли свої сім’ї.
Іван не нарікав на зятя і, хоч хвалив свою доньку, все ж зважав на її крутий норов. Я, навпаки, ні хвилини не сумнівалася в правоті свого сина. Іван спробував мені заперечити, що молоденькій мамі важко впоратися без допомоги чоловіка, і мені варто переконати сина, щоб більше піклувався про дружину, брав відповідальність за всі справи.Але я не погоджувалася з ним. Слово за слово і ми ледь не посварилися. Тож вирішили, що краще зробити паузу в наших стосунках.
Прийшовши додому і побачивши безлад, який залишив мій син після себе і спокійно пішов спати, я подумала: може, й правий мій Іван, що у вихованні сина я щось упустила. Та чи не запізно вже перевиховувати?
