Я була невдячною дочкою. Зрозуміла це, коли вже сама стала мамою. Ні, не думайте, що я ображала чи покинула немічну неньку. Просто, мабуть, настав час мудрішати: переоцінити цінності, відмовитися від залишків юнацького егоїзму. Доки живі батьки, ми відчуваємо себе дітьми. Та коли вони йдуть від нас за вічну межу, лише тоді ми починаємо себе картати: я стільки мамі (татові) не сказала…
ЩЕ ЗІ ШКОЛИ мені здавалося, що мама мене не розуміє, що вона надто сувора й несправедлива. Раділа, що рано стала самостійною: після школи поїхала вчитися до вишу, закінчивши його, залишилася в місті. Вийшла заміж, народила двох дітей. До мами, в рідне село, приїздила нечасто, як правило, влітку — хотілося відпочити від домашніх справ, переклавши на неї частину турбот про дітей. Із задоволенням ходила знайомими з дитинства стежками, зустрічалася з шкільними подружками… А мама, яка у ці дні була поруч, усе ж залишалася віддаленою. Я цим не переймалася: у неї своє життя, у мене — своє.
Одного разу на роботі, дякуючи старшій колезі за пораду, зауважила: «Мамі б мене цьому повчити, та їй завжди було не до мене». А потім згадала дитинство «майже без іграшок і поїздок на море».
Колега уважно вислухала, а затим спитала: чи намагалася я не накопичувати свої образи, а зрозуміти кожен із маминих учинків? «Хто тебе виростив? Хто сидів біля тебе, коли ти нездужала? Хто допомагав робити уроки? Чи було хоч раз так, щоб мама відвернулася від тебе задля власних справ? А твоє бажання здобувати освіту, реалізуватися у професії хіба не результат маминого «неправильного» виховання?».
Ці запитання збили ритм моїх звинувачень. Я замислилась…
Мама ростила мене одна. Батько пішов від нас, коли я була зовсім маленька. Мені чомусь здавалося, що в цьому винна мама. Вона ніколи не говорила погано про батька. Але ж це, швидше, свідчить про її порядність, а не про вину. Зрештою, батько міг озватися до мене, якби хотів. Якщо вже бути справедливою, то дитинство моє було не гірше ніж у моїх однолітків. Мама старалася — хай і не дорогі, але іграшки я мала, а щодо моря, то не могла вона ні на день полишити домашнє господарство, та й незвичні їй були такі поїздки. Зате до свят я завжди красувалася в обновках. На мені, як кажуть, усе «горіло» — росла несумирною дитиною. Згадалося, як мама не раз разом зі мною плакала над моїми подряпаними колінами, як, приціловуючи, мазала їх зеленкою, як терпляче втовкмачувала мені правила поведінки гарної дівчинки.
А як вона раділа моїм шкільним успіхам! Гарні оцінки — привід для торта чи морозива. У старших класах мені понад усе хотілося вдягтися по-модному і гайнути з однокласниками на танці, а не вчити уроки. Тут мама була сувора і невблаганна: вчися, казала, треба мати професію, щоб ні від кого не залежати, не хилитися, куди вітер повіє. Справді, це завдяки її наполегливості, порадам, матеріальній допомозі я здобула вищу освіту і зараз у своєму колективі з молодого фахівця виростаю до кваліфікованого й авторитетного. І чоловік мій такий же — ми, як кажуть, до пари. Тож мій щасливий шлюб — теж певною мірою мамина заслуга… Чомусь я ніколи не замислювалася над усім цим.
Розмова зі старшою колегою спонукала мене до того, до чого я вже «дозріла» за віком: подивитися на прожиті роки з іншого боку. Чим більше згадувала, тим більше мене пригнічувала власна невдячність. Все добро від мами я сприймала як належне, ще й ображалася! Заклопотана своїми проблемами, забула про неї: поїхала з дому — і ніби завісою відгородилася. Тримала в пам’яті якісь дрібні — та ні, зовсім марні звинувачення. А мама мовчки терпіла, ніколи нічим мені не дорікнувши…
Зрештою, я не витримала, зібралася й поїхала до мами, не чекаючи літа. Побачивши мене, вона не на жарт захвилювалася. «Чи все у вас гаразд? Чи не сталося чогось? Чим треба допомогти?» — кинулася до мене. Ця її непідробна тривога, турбота так розчулили, що я не втрималася від сліз. І мама теж. Довго сиділи ми, обнявшись. І говорили, говорили… Відтоді ми найближчі подруги. Зараз мені лячно від самої думки, що могло бути інакше, що я могла не встигнути подолати цю стежку до мами.
Частіше дякуйте батькам. І не тільки за те, що вигодували, виростили, а просто за те, що вони у нас є.
За матеріалами – Вербиченька.
Автор – Ольга КОСТЕНКО.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – pixabay.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
