Син прибіг до мене, щоб я йому гроші позичила, бо в дитини ще щось з очима.
– А я тебе просила! Я тобі казала, що не треба з ними мати справу, а ти ж мене не чув! Та у них в роду всі такі, треба було добре дивитися, що береш!, – хоч й я таке говорила, але гроші дала.
Не тому, що хотіла допомогти, а тому, що потім би люди по селу говорили, я ж знаю, що сваха те все б рознесла на цілий район.
Але я вже тоді зробила висновок, що вони мене будуть тягнути все життя, бо ж малюк лиш з’явився на світ, а вже проблеми.
Я ж мала зберегти частку ще й своєї доньки!
Тому я сказала, що хату перегороджую і хай вони більше на мене не розраховують.
– А ти, сину, тепер все життя будеш на цю дитину працювати, от побачиш. Я тобі такого щастя не хотіла і дивитися на це не буду.
Скоро на подвір’ї з’явився високий паркан, який городив навпіл, бо ж я чесна жінка, половину синові, половину доньці. Та повністю стала на мій бік.
– Мамо, та вона нас з торбами по світу пустить! А допомагати їй може багато чисельна родина, їх там штук десять, то хай няньчать.
Отак я й жила, доньку чекала та її онуків. правда, вона дуже рідко навідувалася, бо жили в місті, а далі чоловік сказав, що не буде палити бензину за лотка яєць…
А хата ж хоче аби її малювали, лагодили, переривали, подвір’я треба косити, паркан лагодити…
До сина я не ходила років п’ять, а коли мене люди питали, то я казала:
– У мене ще одна дитина є, а не лише син і я їй маю допомагати також. Я на початку того всього гроші йому дала не малі і не прошу віддавати, тому нема чого мене в зубах носити.
Час від часу я бачила невістку з сином в отакенних окулярах, але вона йшла так, наче вона поруч з ангелом йде, вся світиться.
– Добре світитися та радіти, – казала я людям, – Син мій з заробіток не вилазить, а вона тут сидить та гроші його тринькає! Чи я не бачила, яка вона визбирана?
І я не брехала! Син мій як приїздив на тиждень, то було добре і такого життя він собі хотів.
Це я йому не забувала казати кожного разу, коли він заходив на мою половину.
До невістки я серця не мала, вона мені дитину обкрутила і тепер ним поганяє, а я маю їй посміхатися?
На пенсії я взагалі з хати не виходила, бо нічого мені було не миле – донька взагалі перестала приїздити, поїхали вони за кордон з чоловіком. А я почала бачити якісь плями на всьому, тому в хмуру погоду я навіть не потикалася на двір, бо нічого не могла розгледіти.
Але якось я мала вийти за хлібом, а на вулиці просто сіра мжичка, нічого не видно.
Поки ще ноги впізнавали звичну дорогу, то ще було нічого, думала когось почую і попрошу себе привезти до магазину.
А далі я почула лише скрегіт гальм.
Очі відкрила, а навколо все біле і я тіні розрізняю. Чую голос невістки, ні з ким не переплутаю її.
– То кажете, що все можна виправити?, – питає вона.
– Так, головне мати гроші, – чує у відповідь.
– Ми згодні, робіть все, що треба.
Виявилося, що вона зібрала кошти у всіх своїх рідних, син мій дав і мене поставили на ноги і я знову бачу.
Побачила свого онука, такий гарний хлопчик і так дитина має до себе.
Впала перед ним на коліна: «Прости мені, ангелику, прости».
Такий світ непривітний до нього і ще я додала цій дитині. Нема мені прощення, але тепер я буду все робити аби виправити цю ситуацію.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота